Розділ «ІХ»

Він плеснув у долоні. Увійшов гайдук. – Одведи молодицю за браму!

– А як накажете, вельможний пане... – спитав гайдук. – чи повісити її, чи голову стяти?

– Ось я тобі самому, – скрикнув полковник у запалі, – звелю голову стяти за те, що не доглянув молодицю! Щоб і волос з голови її не впав, бо таких жінок небагато є на світі. Одведи її за браму й пусти йти додому.

Пріся пішла за гайдуком і вийшла на двір замку на свіже повітря, шо його так давно вона не почувала. Ніч була хмарна й Прісю вразило, що на заході хмари були червоні.

– Мабудь пожежа в Стебліві, – подумала Пріся й, поспішаючись, вийшла за браму.

З майдану вона побачила, що й над Россю в Корсуні вибухнуло полум’я, й крізь віти тополів можна було розглядіти. що зайнялися хати.

Пріся прискорила ходу. На майдані вона побачила багато польського війська. Вулицями ж була страшенна метушня. 3 боку Росі сунули купами піші й конні поляки. гонючи поперед себе товар і всяку живність. Жовніри гнали вози, навантажені всяким скарбом. У повітрі стояв несамовитий галас: репетували люди, ревла худоба, герготала перелякана серед ночі птиця. Скрипіли вози, вили собаки... і не встигла Пріся схаменутись, як Корсунь зайнявся з усіх боків. Злякана, думаючи, що набігли татари, молодиця хвилину вагалася, купи бігти, але пригадавши, що мати, мабуть, сама в хаті, вона кинулася вулицею додому. Пріся бігла, обминаючи вози й ватаги жовнірів, не чуючи під собою землі. Один вершник, мабуть, у жарт ударив її нагаєм, але вона не спинилася й бігла далі, обережніше обминаючи вершників. Тільки, коли з однієї хати виліз чоловік і, скрівавлений, упав їй під ноги, скрикнувши “зарізали ляхи”, Пріся зрозуміла, що грабунок чинили не татари, а поляки.

До хати Цимбалюків від замку було далеченько, й поки Пріся добігла до неї, вулицею займалися одна по одній хати, повітки, клуні й скирти сіна та соломи. Небо стало червоне, як жар. Від величезного полум’я схопився вихор: розносив обхоплену полум’ям солому по всьому Корсуні. Дихати ставало важко, бо повітря розпеклося. Жах обхопив Прісю: їй здавалося, що настав Страшний Суд Божий.

У нестямі вона добігла до рідної хати саме тоді, коли та займалася. Ще на її очах ті самі улани, що жили в них, розпалювали клоччя й кидали на стріху.

– Що ви робите? Чи ви ж люди? – скрикнула Пріся і, не спиняючись, кинулася до своєї світлицї. Там було темно й тільки при сяйві пожежі, що світило в вікно, вона побачила батька, що стояв біля матері й намагався підняти їі з ліжка.

– Матінко! Тату! – скрикнула Пріся й припала на ліжко до матері. Данило пізнав голос своєї дочки й перехрестився з подякою до Бога, що повернув йому улюблену дитину.

– Устань, доню! – сказав він. – Та допоможи мені винести матір з хати. Вона без пам’яти й, мабуть, довго не проживе. Швидче, Прісю... швидче, бо стріха вже горить.

– За що ж вони нас, тату? За що?.. – з риданням питала Пріся.

– Це не вони, дочко! Це Бог їхніми руками карає козацький Корсунь за те, що ми, реєстрові козаки, забули неньку-Україну та вірно служили польському королеві.

Батько й дочка поклали непритомну матір на рядно й понесли з хати. У дворі вже не було нікого й полум’я вільно шугало там по повітрю від хати до повіток, а від повіток до клуні. На велику силу, обпалені гарячим повітрям, старий козак з дочкою донесли матір до садочку й там поклали під тією самою яблунею, що під нею колись Пріся з Микитою слухали соловейків...