Розділ «V»

Потоцький засміявся:

– А цікаво б бачити ту молодицю, – чи варто ж було через неї загинути?

– Нема про що говорити, пане Стефане! – знову озвався Друцький. – Чи розумно ж помірати за хлопку, коли ми можемо мати їх цілі десятки – досить звеліти гайдукам привести.

Довго ще бенкетували пани, поки, де-хто заснув, схилившись до столу, а де-хто, шукаючи постелі, зсунувся під стіл і там розпластався, як рак; ті ж, що були дужчі, порозходилися по своїх покоях, що були тут таки, у замку. Молодий Потоцький був міцніший за багатьох і пересидів мало не всіх, але нарешті підвівся й він, щоб іти до своєї світлиці. Коли він минав двері, до нього наблизився молодий білявий панок Блясь.

Блясь був з дрібної шляхти й пив та їв з ласки заможних панів. Він завжди придивлявся й прислухався до бажань вельможних магнатів і прислуговувався їм, щоб запобігти їх ласки. До Потоцького він наблизився, принижено вклоняючись, і промовив до нього стиха:

– Вельможний пан хотів побачити ту молодицю, що через неї вбито хорунжого Квицинського, чи не привести ії до покоїв пана?

У голові Потоцького парував хміль і вигадка Бляся йому подобалася.

– Цікаво... цікаво... Справді приведи – подивлюся, що воно за диво, – відповів він і пішов далі.

Під той час у хаті Цимбалюків уже давно було погашено світло. Гусари десь добре нагостювались і поснули рано. Ганна, збентежена вчоршнім випадком і неспокійна не тільки за Микиту, але й за Данила, бо йому вже час було вернутися з Черкас, плакала сьогодні ввесь день і не спала довго, але після півночі й її зморив сон, не спала ще тільки одна Пріся. Думки її линули туди, куди пішов її любий чоловік. У непокої вона уявляла собі, що Микиту вже вхопили поляки й десь завдають йому муки... Через хвилину їй ввижалося, що він, голодний і холодний, мов дикий звір, ховається по-під кущами, прислухаючись до всякого згуку, навіть до шелесту листя... й молода жінка сама прислухалася до найменших згуків, не маючи сили заснути. І от її вухо вловило біля хати гомін скількох голосів, а через хвилину счинився грюкіт до неї у вікно. У Прісі заколотилося серце, бо вона передчувала недобре. Навпаки Ганна, що не чула голосів, а почула тільки стукотіння, скочила радісно, сподіваючись що то вернувся Данило, і хотіла відчинити двері.

– Не відчиняйте, мамо! – озвалася Пріся. – Я боюся.

Голоси почулися вже у сінях, бо з двору у сіни двері тепер не замикалися через те, що там часто ходцли гусари.

– Одчиняй! – голосно гукнули всінях, і хтось почав сіпати двері.

– Чого вам треба серед ночі? – спитала вже злякано Ганна. – Я не відчиню!

– Не відчинеш – самі відчинимо! – гукали за дверима й почали бити й рвати двері.

Перелякані жінки ледве вспіли обгорнутись одежею, як легеньку защіпку у дверях було зламано й у хату ввійшов панок Блясь, держучи в руці запаленого лихтаря, а позад нього стояло четверо гайдуків.

– Беріть оцю! – показав він на Прісю. Не вспіла молода жінка й скрикнути, як четверо гайдуків вхопили її й скрутили їй назад руки.

– Затуліть їй заразом і рота, щоб вулицею не репетувала, – наказував Блясь.

– Не мучте мою дитину! – скрикнула Ганна. – Пустіть!

Але зразу ж вона впала непритомна від важкого кулака одного з гайдуків.

Прісю витягли з хати й понесли вулицею. Куди несли її, вона не знала, бо бідній молодиці нап’яли на голову якогось лантуха, так що вона нічого не бачила. Через який час вона почула, що її несуть по східцях угору. То були сходи на ту башту замкову, де жив Стефан Потоцький.