Розділ «V»

– Як сміє пан зачіпати мою дружину?!

Обидва гетьмани – коронний та польний сварилися по кілька разів на день, і до цього всі вже звикли. Почувши тепер їхню сварку, до Калиновського підбігли Одрживальський та Бігановський і відтягли його на бік, умовляючи пробачити старому, який до того ж на підпитку; Шемберг же та Сапіга підвели тим часом старого Потоцького під руки й повели його до покоїв.

– Заспокоєний Калиновський і всі останні пани посідали знову до столів і взялися кінчати свій бенкет.

– Гей, хлопи! – гукнув молодий Потоцький.

– Тягніть з льохів усе, що там маєте!

Прислужники забігали й по столах знову забряжчали кухлі, а пани знову вітали пана Стефана, подаючи йому тим часом всяких порад:

– Віват, пане Стефане! Щасливий єси: тебе чекає всесвітня слава!

– Найпильніше треба, щоб винищити всіх запорожців, бо, поки вони існують, не буде нам спокійного життя на Україні!

– А хлопам українським треба дати такої кари, щоб вони вже й не згадували про волю!

– Не бійтеся, панове! – голосно відповів Стефан Потоцький. – Мене не треба вчити, як карати хлопів: гостра паля – то їм найліпша наука.

– І схизму всю треба винищити! – почулися голоси. – Нехай сяє єдина свята католицька віра.

З усього зібрання поляків знайшовся тільки один, що йому речі панів про кари й утиски на українців були не до мислі. То був комисар Шемберг. Він незадоволено похитав головою й сказав:

– Нерозумно дратувати українців, коли стоїмо серед України. Треба поводитись з ними по правді з ласкою!

Ці слова викликали в панів цілу бурю протестів.

– Як, з ласкою?! – гукали вони, – от до чого доводить ласка: вже вчора хлоп убив шляхтича! Чи чувано це? Ні, хлопів тільки карами можна залякати й держати у слухняності.

– За що ж убито хорунжого? – спитав зацікавлений Потоцький.

– За те, що він залицявся до молодиці! Його вбив хлоп, чоловік тієї молодиці!

– Яке нахабство! – почулися вигуки здивування. – Йому зробили честь: родовитий шяхтич звернув увагу на його брудну жінку!..

– Маю надію, що хлоп уже сидить на палі? – спитав Потоцький.

– На жаль, ще ні! – обізвався пан Друцький, полковник того полку уланів, що в ньому був хорунжим Квицинський. – Хлоп зразу ж утік! Проте мої улани як найпильніше його шукають, і я маю певну надію, що небагато мине, як ми його четвертуємо або посадим перед замковою брамою на палю на острах усьому Корсуневі.