Розділ «ІІ»

– Не йти неможливо, сказав батько; а не ловити Хміля цілком можливо. Нехай ляхи самі ловлять, коли він їм потрібний.

Через кілька хвилин увесь стіл був заставлений полумисками з усякою стравою, і всі сіли до столу. Після кількох чарок горілки розмова повернула в другий бік, і всі цотроху стали веселіші.

Під час вечері, смерком, у дворі почав на когось кидатись собака Цимбалюків – Боско. На гавкання Боска вийшла Пріся й, побачивши, що то прийшов кобзар, увела його в хату.

Кобзар був не старий і кремезної постаті, але не голена скільки тижнів борода робила його підстаркуватим. Нап’ята кобзареві на плечі драна свита розпиналася на обидва боки, виявляючи з одного боку торбу, а з другого бандуру.

Просунувшись у двері боком, кобзар зняв шапку й уклонився.

– Панові господареві й пані господині й усім, у господі сущим, нехай Бог допомагає на все добре...

– Щасти, Боже, й тобі старче! – озвався Цимбалюк і, вставши з-за столу, хотів допомогти гостеві розвантажитись.

– Не турбуйтесь, господарю, спинив його кобзар. Я все зроблю сам, бо я не сліпий.

Всі глянули на гостя здивовано, бо видющих кобзарів рідко доводилось бачити, а він повагом скинув свиту, відчепив бандуру й торбу і, склавши все на лаві, несподівано кинувся до Микити.

– Гай, гай, козаче!.. Не пізнаєш?

Микита схопився з лави.

– Свят, свят!.. – Та це Трохим Швайка! – скрикнув він, пізнавши свого давнього товариша, що з ним мало не десять років ходив походами й бився поруч. Нащо ж то ти так убрався та бороду запустив?

– Давай перше цочоломкаємося, а далі все розкажу! сказав Швайка, простягши до Микити свої довгі, дебелі руки. – 3аховався тут, мов тхір у норі, та гадаєш уже, що й не знайдемо? Ні, козаче, ми з Січі все чуємо й все знаємо, що діється на Україні. Чули навіть і те, що тебе лисий дідько примостив до бабського боку.

Почувши такі слова, Пріся й Галина почали дивитися на гостя вороже, Данило ж перебив розмову приятелів, сказавши Микиті, що раніше годиться почастувати гостя, а тоді вже розпитувати. Він посадив Швайку поруч себе й налив йому добру чарку горілки, а коли гість випив, зразу ж налив і другу.

– Ти просто з Січі, Трохиме? – спитав Галаган, коли гість трохи заїв питво.

– А чи правда тому, – спитав Цимбалюк, – що Хмельницький піднімає запорожців проти Ляхів?

– Чув, чув і я про це!.. – відповів Швайка, поглядаючи На Цимбалюка непевним поглядом. – А запевно не знаю...

Галаган зрозумів, що Швайка, знаючи Цимбалюка за прихильника поляків, таїться від нього й не хоче говорити про заміри Хмельницького.

– Не бійся, Трохиме! – сказав він. – У нашій хаті стіни не чують, а люди не говорять, чого не треба. Мій тесть уже зневірився на ляхах і тепер пристає до нашого табору. Я добре бачу, що тебе цослано на Україну від Хмельницького. Говори все сміливо, – я тобі за тестя запорукою.

– Го! – радо скрикнув Швайка. – Якщо старий Цимбалюк наш, так треба вихилити за його здоровля добру чарку!