Розділ «ІІ»

– Ви, тату, давніше не так ставилися до тих, хто піднімав шаблю на короля! – сказав він.

– Було колись, та минулося. Колись поляки й нам, українцям, давали жити, а тепер вони завзялися, щоб нас не було, а були лише самі ляхи. От скажи, сину, багато у вас по полках старшини з козаків?

– По два сотники та по одному осаулові на полк тільки й усього! Останні ж усі з польської шляхти.

– То ж то бо й є! А хто їх вибирав за старших, отих ляхів?

– Та вам же, тату, відомо, що вже кілька років нам не дозволяють вибирати старшину вільними голосами. Це всім дуже прикро. Всі на це нарікають, а не знаємо, що діяти.

– Таким чином – сказав Микита – тепер козак нехай уже облишить думку вибитись у полковники, або хоч і в сотники?

– Ні, як хто перейде до ляхів, так того зараз наставляють хорунжим, а далі й сотником.

– Чи не пекельні ж ото заходи ляхів! – скрикнув Цимбалюк, ударивши кулаком по столі. – Чи не правду ж я кажу, що вони мають на думці знищити козацтво?

– А я бачив це ще десять років до цього! – сказав Галаган.

– На мій, погляд, так лейстровики тепер уже не козаки... І ти, Василю, вже не козак, а польський драгун та й годі!

Ганна слухала й сама собі не вірила, що таке чує від чоловіка.

– Нехай би вже говорив так зять, думала вона, – він ще молодий та до того відомий зайдиголова, а тож ні, Данило перший почав таку розмову.

Стара жінка довго не наважувалася встрявати в розмову козаків, але страх за сина, що й досі уявлявся їй малою дитиною, переміг її покірливість до чоловіка й вона сказала:

– Чи то я глуха вже стала та не дочуваю, чи дурна та не так розумію те, що люди говорять, а тільки здається мені, що батько підбурює рідного сина до бунту. Чи не схотілося тобі, Даниле; під старість літ позбутися батьківщини, як позбувся Микита, та піти з торбою?

– Мовчи, стара! – гостро озвався Цимбалюк. – Твоє діло біля печі! Вечерю от скоріше сноряжай!

– Ні, не мовчатиму! – рішуче відповіла Ганна. – У всьому тобі скоряюся, а сина не дам спантеличити. Побійся Бога!.. Воно ж ще молоде та нерозумне чи довго-ж йому скочити катові до рук!

– Годі бо, годі! – сказав старий козак уже м’якше. До ката ще далеко. Тьху! Нагадала... бодай тому не діждати й бачити мого сина! На те людині розум даний. Не бентеж себе по дурному, а неси краще нам горілки доброї та меду солодкого, щоб було чим сина привітати!

Ганна покірливо пішла до пекарні, а Пріся принесла настільник, застелила стіл і почала подавати з мисника посуд; проте обидві жінки уважно прислухалися до всякого слова чоловіків.

Василь Цимбалюк був зовсім ще молодий хлопець з незміцнілою душею, і через те справді, як казала мати, його дуже не трудно було нахилити в той і в інший бік. Почувши тепер, що батько вже не на боці поляків, він теж був радий відступитися, бо хоч він досі й не був свідомий, а все ж таки йому чомусь боліло серце з того, що козацька старшина розмовляла по польському не тільки між собою, а навіть зверталася по польські до козаків.

– Що ж тепер мені робити? – сказав він, вагаючись. Неможливо не йти в похід – скарають!