Розділ «ХІ»

– Ну, годі, годі, не сердься! – заспокоював Хмельницький. – Може б і не впіймали тебе ляхи, а все таки воно не добре вийшло б. Добувати шанці з невеликою силою небезпечно. Ну, нехай, скажімо, що наші завзяті козаки й побрали б шанці, але, скільки б ми вигубили товариства? Я так не хочу. Товариство мені потрібне не на одне бойовище. Ще нам з ляхами битись та й битись! Я не складу рук поки не зажену їх аж за Вислу! Нехай сидять у своїй Варшаві, а на Україну забудуть і шляхи!

– Бачу вже, 3іньку, – Сказав Джеджалій, – що ти щось надумав, бо почав крутити язиком хитро та мудро... Кажи відразу, що надумав?

– Треба так зробити, щоб Потоцький покинув шанці.

– От така ловись! – скрикнув Нечай. – Такий, бач, він дурний, що візьме та й покине тобі шанці, що б ти його легше побив?!

– Треба його виманити з шанців. Треба налякати, що за нами слідом ціла орда татарська йде! Я Потоцького добре знаю: лютий він то правда, а хоробрий так тільки похвальбою, сам же як єсть легкодухий, як його налякати, то він покине шанці й почне тікати далі, от тоді ми й заберемо його голими руками, як забрали його сина Стефана.

– Це було б дуже добре, – сказав Богун – але як те зробити?

– Треба шукати якогось козака, щоб за волю України не побоявся б прийняти всяку муку, а може й саму смерть... сказав гетьман.

– Нема чого далеко й шукати, – спокійно сказав Галаган, – я за волю рідного краю охоче прийму й муку, і смерть!

– Хвала тобі, Господи! – сказав Хмельницький. – Коли на перший поклик обзиваються такі діти України, то не вмре вона, ненька наша, а виб’ється на волю!

– Тепер, я знаю, що мені треба робити! – сказав Галаган: – я налякаю Потоцького, а коли поляки почнуть відходити, намовлю їх іти манівцями повз Крутий Байрак, там у мене вже покопані рівчаки й ями, і козаки стоять у засаді.

– А ти ж знаєш, Микита, – сказав, вражений рішучістю свого зятя Цимбалюк, – що будуть ляхи тебе вивіряти й будуть тобі всякі муки завдавати! Ше ж ти молодий – на світі не нажився, та й жінка в тебе молода...

– Не бійтеся, тату! Не вперше мені на смерть іти. Десять років мені смерть що-дня в очі зазирала! Не страхався я смерти, коли за свої власні козацькі права з поляками бився, а коли стану за права й волю всієї України, то вже нема чого й казати, що душа моя не схибне.

– А Пріся ж, дочка моя, а твоя дружина? Що буде з нею, як ні я, ні ти не вернемося від ляхів?

– Не вона перша, не вона й остання лишиться на Україні вдовою й сиротою... Хоч і шкода мені зрікатися того щастя, що я зазнав з нею, а коли рідна країна того вимагає, то нехай буде Божа воля. Прісю не покинуть добрі люди!

Після недовгої ради з полковниками Хмельницький рішив, щоб Галаган цієї ж ночі провів Перебийноса з його полком до Крутого Байраку, а завтра, щоб удав з себе підглядача й дався ляхам до рук. Що ж до Цимбалюка, так той мав, не ховаючись, іти до Корсуня й звідтіля в польські шанці.

Одшукавши між реєстровими козаками свого сина, Цимбалюк недового відпочивав біля нього, а потужив разом з ним за матір’ю та вдосвіта другого дня вийшов з козацькогo стану й попрямував просто до коронного гетьмана. Коли Цимбалюк увійшов у польський стан, був час снідати, проте тепер у поляків було вже не так, яку Корсунському замку, вони вже не бенкетували й коли Цимбалюк сказав, що він по військовій справі, його зразу пустили до гетьманського намету, хоч і в супроводі хорунжого.

Звертаючись до Потоцького, Данило чемно вклонився.

– Чи пам’ятаєш мене, ясновельможний пане гетьмане?

– Пам’ятаю, – відповів Потоцький. – Ти добре бився під час бунту Остряниці. Здається, ти й Сулиму допомагав захопити...

– Ну, от тепер я спокійний, коли ясновельможний мене признав. А то тепер такий час, що й мене, вірного слугу його милости короля, за бунтаря мають. Вартові твоєї милости зброю в мене відібрали...