Розділ «ХІ»

– Знаю шанці за Россю, знаю!

– Так за тими шанцями поляки й отаборилися й зараз ще риються там, мов кроти, й по-над Россю й по горі за Корсунем. Я сам власними очима вчора оглядав їх окопи.

– Це не дуже втішна звістка... – сказав Хмельницький. – Становисько поляків там буде таке міцне, що ми об ті шанці можемо й лоба собі розбити. А війська скільки у Потоцького?

– Війська, мабуть, тисяч із двадцять буде та десятків зо три гармат.

– Погано! – сказав Хмельницький і, мов у задумі, почав розгладжувати своі довгі вуса. – Це більш, як у мене, матері його ковінька!

– А що нам рахувати ляхів?– озвався Нечай, вип’явши на гетьмана свої великі очі. – Рубати їх треба, скільки єсть, усіх, та й годі!

– Рубати то рубати, та тількй й вони ж шаблі мають. А гармат у них більше, ніж у нас.

– А драгунів у Потоцького багато? – спитав Богун.

– Драгунів тисяч зо три.

– Треба підмовити, щоб переходили до нас, бо вони ж усі нашої віри.

– Коли б то, – сказав Хмельнццъкий. – Тоді б моє військо порівнялося з польським.

– Та хто б же те зробив? Тут треба такого чоловіка, щоб його поляки мали за свого прихильника, щоб він мав можливість вільно ходити по польському стану й по-між драгунами. Коли б хто це зробив, так то була б справді велика послуга нашій справі.

Цимбалюкові зразу впало на душу, що він може це зробити, бо польські провідці знають його скілька десятків літ за вірного слугу Польщі: а це була б найкраща нагода йому помститися на поляках за всі кривди й спокутувати свій гріх перед рідним краєм, що він чинив, допомагаючи полякам.

– Я, гетьмане, зроблю це! – сказав старий козак. – Мене поляки мають за свого прихильника.– Важко мені на серці. Сумління гадюкою ссе мою душу... Так, може, хоч цією послугою рідній країні полегшу я свою муку. Хмельницький встав і обняв Данила.

– Спасибі, товаришу, тобі! Не стільки від мене сцасибі, як від України. Мені що? Накозакувався вже досить. Чи сьогодні померти, чи завтра – хіба не однаково? І всякому з нас так. А от рідного краю шкода та люду нашого, що його налигали ляхи й запрягли у важке ярмо та ще й душу українську винищують з його. Я такий радий твоїй згоді, неначе знайшов уже три тисячі добре узброєних козаків, бо коли ти, старий чоловік, дав обіцянку привести драгунів до мене, так я певний, що так воно вже й буде.

Хмельницький знову сів до столу.

– Ну, панове, тепер порадимося, як нам ударити на ляхів.

– А як зробив на Жовтих Водах, – сказав Нечай, – так і тут зроби. Хвилон нехай іде горою та б’є на ліве крило, Максим нехай заходить ззаду, а ми Іваном перейдемо Рось бродом та й ударимо просто на шанці.

– Твоя рада, Даниле, була б добра, – не згодився гетьман, – коли б нас було в двічі більше за ляхів; коли ж нас не більше, а вони до того ж мають більше гармат і озброєні краще за нас, не кажучи вже про поспілъство та голоколічників, так я тобі зараз скажу, що сталося-б: ти та Іван рясно посипали б зелений степ перед шанцями козацьким трупом, Хвилона відкинули б ляхи до Каніва, а Перебийніс із своїм полком ускочив би в бранці...

– Що ти верзеш, 3іньку?! – скипів Перебийніс і вдарив кулаком по столі. – Ще той і не народився, хто б мене в бранці взяв!