Розділ «V»

Ватя втупила в його очі свій пильний погляд. Леонід Семенович був в літньому білому картузі. Той білий колір дуже приставав йому до лиця. І його вид, і очі стали ніби делікатніші й ідеальніші, наддавали йому делікатності й граціозності. Ватя знехотя милувалась ним, не зводила з його очей.

– А тим, що тоді було більше паннів… була Антося… – сказала Ватя.

– А тепер і паннів нема, і Антосі нема, а я все-таки гуляю тут залюбки, – обізвався Леонід Семенович.

Ватя наводила його на яке-небудь натякання про любов, хотіла випитать у його признання, але малі паничі заважали й неначе спиняли її в допитуванні.

«Оці малі паничі, мабуть, і його спиняють. Коли б ми були тут удвох, може б, я й випитала в його душу й серце», – думала Ватя.

Леонід Семенович почав розмовлять то з Льонею, то з Володьом, розпитував про гімназію, про вчителів. Ватя ще більше розсердилась і почала супиться. Перепливли ставок, повернули човном до греблі, потім попливли вздовж ставка, і Ватя дивувалась, чому на цей раз і ставок, і зелений берег, і червона покрівля забудування за греблею не подихають на неї такою поезією, як в той вечір, коли вона вперше гуляла тут з Леонідом Семеновичем. Вона була б рада швидше причалить човен до берега й піти гулять з Леонідом Семеновичем по садку.

Леонід Семенович замовк. Він навіть перестав розмовлять з Льонею та Володьом. Прогуляння на воді, на чистому повітрі, робота веслом, напруга й моціон несподівано розбуркали його апетит. Йому дуже схотілося їсти, і це почуття голоду неначе зав’язало йому язик.

– Вертаймось додому! Вже пізній час, – промовила Ватя, невдоволена прогулянням на човні і тим, що Леонід Семенович неначе зарікся признатись в симпатії до неї.

– Мабуть, нас дома вже ждуть на обід, – сказав Володя, котрому так само вже схотілося їсти.

Човен пристав до берега. Паничі забрали весла й пішли ховать їх у лози. Ватя з Леонідом Семеновичем повернули стежкою в садок. Апетит в панича розходився, як на злість. В його перед очима манячів стіл з усякими потравами, з гарячими пирогами на закуску. Він йшов мовчки.

– Чого це ви сьогодні такі смутні? – спитала в його Ватя, скоса поглядаючи на його чистий профіль.

«Тим, що дуже їсти хочу», – трохи не вирвалось в панича з уст, але він цього не сказав.

– Тим, що вакації минають, і незабаром треба буде засісти до роботи. От вам добре: в вас довічні вакації, – сказав Леонід Семенович.

– От і в вас швидко будуть хоч не довічні, так завсідні вакації, – сказала Ватя, – ви затого скінчите курс?

– Цієї осені, так, мабуть, перед різдвом, – обізвався Леонід Семенович і замовк: йому хотілось їсти на смерть. Він глянув на яблуню, ніби облиту яблуками. Стиглі яблука ще гірше дратували його апетит.

– Та й дорідні ж у вас яблука в садку! – промовив Леонід Семенович, підводячи очі вгору на гілля.

– Може, покуштуєте? Нахиліть гілку, а я вам нарву яблук. Буде нам десерт, як мама не догадається наготувать нам його на обід.

Леонід Семенович підняв руки вгору, підскочив, як заєць, вхопив гілку яблуні, нагнув її. Ватя підвелась навшпиньки, нарвала яблук і покидала їх на траву. Леонід Семенович позбирав їх у хусточку й поніс додому.

– От і ті олеандри, що вам так сподобались, як той раз ви були в нас. Іще й досі цвітуть! – натякала Ватя.

– І справді й досі цвітуть, – обізвався Леонід Семенович і замовк.