Розділ «V»

Ватя ніби трохи лежала на канапі. Очевидячки, вона позувала перед молодим паничем і вдавала з себе сьогочасну панну, надто ліберальну.

Леонід Семенович несамохіть задивився на неї. Повненька, навіть огрядненька, з здоровими, трохи втомленими очима, з примітними чорними бровами, вона дуже нагадувала в тій недбайній вольній позі східних гаремних дівчат.

– А ви були будлі-де в гостях після вашого вечора аж до бенкету в млині? – спитав в Ваті Леонід Семенович.

– Ні. Вчорашній бенкет був перший, після нашого вечорка, на котрому я була, – сказала Ватя, пускаючи димок вгору, – та й де його бувать? Яке наше тут товариство? Хіба ви не знаєте наших батюшок? Яка в їх веселість?

– Ой, не грішіть-бо! Батюшки – народ веселий. Мені дуже весело в їх компанії. Міське товариство багато не таке щире та веселе. Батюшки вміють пожартувать і посміятись. В їх розмові багато гумору, та ще й щиро народного, цікавого, сільського.

– Їй-богу, це ви говорите їм поза очі компліменти. Я ладна втікать од їх товариства хоч на край світу. А наші матушки, та ще й ті… старіші? Ат… – сказала Ватя й махнула папіроскою.

– Ба не компліменти говорю батюшкам! От і на тому бенкеті в млині я зауважив, що компанія веселилася й забавлялась щиро, просто, без чудернацтва сільського, без міської пихи, зовсім по-сільській. Істинно можна сказать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Говори, та й оглядайся на усі боки.

– А мені ця компанія зовсім не сподобна. Немає тут з ким зійтись, з кимсь приятелювать. От тут недалечке живуть наші сусіди, панни. Повиходили з третього класу дівочої духовної школи… Яка ж це компанія? Письменні сільські дівчата, та й годі; тільки й того, що повбирані по-європейській! – сказала Ватя й зітхнула.

«Високо несеться, та не знаю, чи високо й сяде…» – подумав Леонід Семенович.

– А Антося? – сказав Леонід Семенович.

– Та тільки же одна Антося… але одна людина – це ще не товариство, – сказала Ватя.

Вона підвелась з подушки, посунула свою постать в куток канапи й знов закинула ногу на ногу, ще й голову одхилила назад, її повна шия, оперезана малиновою оксамиткою, забіліла й залисніла, як шовк.

– В нас тут така компанія, як оця, що принесла хрестить дитину: молодиці та баби, та молотники. Оцю компанію найчастіше доводиться мені бачить, – сказала Ватя, ще й спідню губу закопилила.

– А я люблю побалакать і з сільськими дядьками: між ними трапляються веселі гумористи.

– Бо ви панич, а паннам це якось не личить; та й поведенції такої в нас вдома нема, щоб куматься та родатись з молодицями… – сказала Ватя. – А я переписала для вас «Азру». Цей романс дуже припав вам тоді до вподоби, – помовчавши обізвалась Ватя.

– От і спасибі вам! Це занадто багато честі задля мене! – аж крикнув панич.

– Усте! Усте! – гукнула Ватя до наймички, котра нагодилась в той час до столової, – а принеси лиш мені мій саквояж, ту торбинку, що лежить в моєму «будуарі» на столичку!

– Це, бачте, я хотіла якось на днях поїхати до Антосі та й передать вам романс через Антосю, бо ви до Антосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… – сказала Ватя.

Устя принесла маленький, гарненький, як цяцька, саквояжик, обшитий килимковою квітчастою матерією. Ватя поклала собі на коліна саквояжик, одчинила його й почала порпляться в йому обома ручками. Ручки були маленькі, кругленькі, з повними, неначе пухкими пальчиками та пучками. Ватя зумисне поодставляла мізинці набік. Малесенькі мізинці стирчали, золоті перстні з камінцями блищали. Ватя довго щось перегортала в саквояжі тільки пучками, неначе гралась. Потім вона знайшла листочок нот і подала Леонідові Семеновичу. Він взяв, подякував і подав їй руку.

«Позірує… а може, це її вдача така: гордовита й удає аристократку. Цей аристократизм, отой її «будуар» трохи мене бентежить», – подумав Леонід Семенович.