Розділ «I»

Флегматичний о. Порфирій аж кинувся, ніби спросоння, і вирячив свої тихі каламутні очі на гостя.

– Доброго здоров’я! – тихо обізвався він, через силу підводячись з стільця.

О. Артемій привітався й почав цілуваться з о. Порфирієм довго й міцно, неначе півлюдського віку не бачився з ним, хоч він був в о. Порфирія минувшого тижня.

По флегматичній міні, по нешвидких рушеннях, по нешвидкій ході було знать, що о. Порфирій був не дуже-то радий гостеві.

– А я оце був на вокзалі. Писали, що сьогодні буде проїжджать великий князь, а його й не було. Така шкода, такий жаль! – гукав о. Артемій.

«Господи, яка шкода, який жаль! – думав о. Порфирій. – І нащо йому здався той вокзал? Певно, крутить в йому якийсь черв’як і не дає йому сидіть на місці. І бувають же в світі такі непосидящі, такі прудкі люде! Бігає, літає, кричить, верещить, репетує…»

– Сідайте, о. Артемій, – обізвався тихо господар, – от я наллю вам чаю. Прошу!

О. Порфирій налив стакан чаю й поставив його перед гостем. О. Артемій почав розказувать за новинки, які почув на вокзалі; розказуючи швидко та дрібно, він колотив ложечкою чай. Тонкий дзвінкий стакан дзвенів, мов навіжений, неначе аж кричав: ой, рятуйте! не колотіть, не бийте мене, бо не видержу, от-от лусну!

О. Артемій дзвонив в стакан, нервово сьорбав чай ложечкою й кидав в свій мохнатий рот. Одна муха влетіла в чай і опарилась. Він захопив ложечкою муху і вкинув в рот. Налапавши її язиком, він повернув голову, виплював її на підлогу та знов говорив. На той час непідстрижені вуси лізли йому в рот разом з чаєм і прилипали до губів. Він одгрібав їх пальцями, роздявляючи рота, і копилив то верхню, то спідню губу.

– Оце я на вокзалі бачив Шмуля з Корсуня, бачив смілянського Берка, їхав з Києва о. Аврамій і о. Василій з Дацьок, – розказував о. Артемій.

– А чи не бачили там часом «протопресвітера» з Листвина, о. Саву? – тихо спитав о. Порфирій і осміхнувся.

– Як же? Бачив і розмовляв з ним! Але яка шкода! Я думав, стріну на вокзалі велику силу народу, натовп депутацій од громад, стріну княгиню, побалакаю з нею. І подумайте тільки собі. На вокзалі нікогісінько нема! Яка шкода! Який жаль! – репетував о. Артемій.

«І навіщо йому ті депутації, та княгиня? Чудна людина оцей о. Артемій. Я од тих депутацій, од тих княгинь ладен втікать за тридев’ять земель, а він сам шукає їх!» – думав о. Порфирій.

– Що ж тут чувать у вас? – спитав о. Артемій.

– Сказать по правді, нічого не чуть цікавого. От ви то, мабуть, почули багато дечого цікавого на вокзалі! – обізвався о. Порфирій. – А що вам розказував листвинський протопресвітер?

– Розказував, що недавно їздив аж за Богуслав, а там шляхи рівняють, бо когось сподіваються, – сказав о. Артемій.

– Кого ж це ждуть? Може, буде їхать котрийсь архієрей або митрополит? А маршруту нема… – якимсь смутним голосом обізвався о. Порфирій.

– Казав, що рівняють шляхи добре, скрізь засипають рівчаки, закидають гноєм, присипають гній землею…

– Певно, буде їхать або митрополит, або губернатор, коли добре засипають рівчаки. Якби сподівались якогось архієрея, то тільки притрусили б потрошку рівчаки та бакаї й вибої… О, погана штука! – сказав о. Порфирій.

– Ще й як погана! А тут метрики, а тут приходо-росхідні книжки й досі не позаписувані! – крикнув о. Артемій. – Ой, є хиби й недогляд! Все якось стягуєшся та все надалі одкладаєш…