Розділ «I»

– Його жінку? Та його ж жінка в себе вдома ходе в спідниці й зав’язується хусткою, як міщанка! – сказала матушка.

– В себе вдома ходить в спідниці й зав’язує голову хусткою, а до церкви приходе в сукні й простоволоса, – сказав о. Артемій.

– Але ж вона мужичка! Як я її посадовлю отут в кріслі між нашими гістьми; рядом з матушками, з управительшею, з її дочками? Ти, то ладен напхом напхать мою залу міщанками та й молодицями. А я цього не зроблю! – аж крикнула Сусана Уласівна.

Сусана Уласівна була гордовита. Вона бувала в гостях в священиків дуже рідко, і бувала не в усіх, а тільки в багатіших і просвіченіших, зналась з матушками, трохи більше просвіченими.

– Нічого робить. Доведеться посадовить її отут в кріслі, хоч, може, й не рядом з протопопшею та з управительшею. Писаря й писаршу можна попросить до себе в гості не доконешне ж тоді, коли в нас буде протопопша та управительша, а будлі-коли, іншим часом. Але ж пам’ятай, що це зробиться не для писарші, а для її брата, студента Леоніда Семеновича Панасенка. Його батько хоч і мужик, і мужик сірий, репаний, але купив сто двадцять, чи що, десятин землі… І купить ще більше, бо має гроші, і з його хазяїн на всю губу; а це все не жарти… Та й, сказати по правді, нам і батько непотрібний, а потрібний його син, – сказав о. Артемій.

Сусана Уласівна похилила свою голову й довгенько думала, а потім підвела голову, ще довго дивилась на скляні двері, а далі промовила:

– Може, ти й правду кажеш… Доведеться запрошувать до себе й писаршу! нігде дітись. Але я до неї зроду-звіку не поїду в гості!

– Але що ж маємо робить. Треба добувати жениха. Колись-таки вже напоїмо чаєм писаршу та побалакаємо з нею про картоплю та цибулю, – сказав о. Артемій.

Сусана Уласівна нічого не одповідала, тільки важко-тяжко зітхнула. Її гордовитість заворушилась в душі, неначе розбуркана вовчиця в норі.

Сусана Уласівна була розумна зроду, вчилась в невеличкому пансіоні в Звенигородці в однієї німкені й зроду мала потяг до культурності. Своєю постаттю, манерами, своїм вмінням поводиться з людьми, з гістьми, прийняти їх в своїй господі, побалакать з ними Сусана Уласівна була більше схожа не на сільську матушку, а на панію, її поважність і навіть її неповорушливість, її огрядна постать ще більше наддавали їй салоновий поважний тон та солідність.

– Ти думаєш, що й я для своєї втіхи приймаю в себе отого писаря, отих поліціянтів, урядників, усяких станових приставів та панських управителів? Мені з їх усіх така втіха, як з порожнього міха, як кажуть в приказці, – обізвався згодом о. Артемій. – Запрошую їх до себе в гості, бо вони мені люде потрібні і часом стануть в пригоді.

Отець Артемій, дуже розумний зроду, був чоловік практичний, запопадний і вмів добувать якусь користь задля себе з усіх тих повітових та сільських начальників.

Од княгині він раз достав собі дурнички кільки сажнів дров на паливо та виканючив дубових колодок на комору й на школу. З своїм панком-поляком та управителями він так вмів справуваться, що вони дозволяли йому вивозить з своїх лісів деревні, а найбільше добрящих старих дубів на школу і навіть на церкву.

– Ото нудьга бере! – сказав жваво о. Артемій і якось нервово крутнувся в кріслі. – Чи не час вже самовар наставить? Після чаю мені стає якось трохи веселіше.

– Десь наймички порозходились, – сказала матушка, – але от незабаром вже поприходять з гулянки. Ти чудний чоловік, все тебе нудьга бере, а мені ніколи не буває скучно: сиджу собі та щось думаю, або шию, або «Ниву» переглядаю.

За стіною десь далеко почувся стукіт. Хтось гуркнув дверима.

– Оришко! Мотре! – гукнула матушка. – Оришко, а йди сюди! А настав лишень самовар, бо вже час наставлять!

Але матушка дурнісінько гукала: ні Оришка, ні Мотря не входили. Матушка обперлась обома руками об ручки крісла, підвела з великою труднотою свою огрядну постать і не пішла, а неначе посунулась через світлицю важкою ходою й коливалась на кожному ступені по-качиному, з одного боку на другий. Вона загадала дівчатам наставлять самовар.

Тільки що вона вернулась до світлиці й знов важко впірнула в крісло, надворі загуркотіла бричка, затупотіли коні.

– Ой, хтось приїхав в гості! Ой, не люблю я тих гостей, та ще й простих! – якось з острахом промовила Сусана Уласівна.