Маруся

Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки, знай, сльози ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:

– Одна в мене на свiтi радiсть, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однiм, буду сам робити друге; молившись об її щастi, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! Коли хочете, то справдi випийте по чарцi; коли ж нi, то не здивуйте; дайте i менi покой, бо… Ох, не хотiлось було сього казати, та ви мене розжалобили!.. бо менi дуже жалко, що рiшаюся Василя, та нiгде дiтись! Прощайте, люди добрi, iдiть собi, не здивуйте.

Тут вп'ять усi приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не вiддаєш за нього Марусi? Маруся ж так i повисла йому на шию i обмива його слiзоньками, а Василь тож припав навколiшки, та гiрко плаче, та, знай, просить.

– Але чому не вiддаю? – сказав Наум, здохнувши. – Бо жаль свого рожденiя. Не той час; при такому важному дiлi, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, – без людей; отут я тобi усе розкажу. Бiльш нiчого i говорити; прощавайте! От вам ваш i хлiб святий.

Чи хотiли, чи не хотiли старости, узявши хлiб назад, пiшли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо вiн сам не здужав i йти.

Зостався Наум iз своєю сiм'єю, сiв собi i сумує. Маруся аж звалилася на пiл вiд слiз, i Настя, плачучи, сидiла над нею i дивувалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечерi нiхто й не думав: нiкому було поратись i нiхто не хотiв нiчого їсти.

От сидiв Наум, сидiв; думав та думав, а далi й обiзвався:

– Годi плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.

Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи нездужала, а коли батько каже без жартiв та трохи чи й не сердитий, то треба устати. Устала, i втерла слiзоньки, i жде, що вiн їй скаже.

– Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привiв?

– Знала, панотченьку! – i затрусилася, як осиковий листочок, i опустила свої довгi вiї на очi, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.

– Як же се було? – спитав вiн грiзно.

Тут Маруся, хоч i запинаючись, розказала йому усе: як побачила його уперш на весiллi, як їй стало його жалко, як вiн цятався горiшками, як вона його соромилась, i усе-усе розказала: як i на базар iдучи зiйшлися, як з базару верталися, що говорили – i нiгде було правди дiти! – як i цiлувалися…

– Ну-ну, що дальш, а почин хороший, – каже Наум, а сам i видно, що як на ножах сидить.

От Маруся, сплакнувши, веселiше стала було розказувати, як змовилася з ним зiйтися у бiр на озеро, i як зiйшлися, i як…

– Годi, годi! – закричав не своїм голосом з серця Наум. – То вже розказуй матерi, що не вмiла тебе берегти i вiд худа вiдводити, – а сам, схопивши шапку, хотiв було втiкати надвiр, так Маруся так i вчепилася йому на шию i каже:

– Нi, таточку, нi, мiй сизий голубчику! Не погубила себе твоя дочка i не погубить. Матiночко моя рiднесенька! Лучче менi усяку муку прийняти, на смерть пiду… а не принесу тобi нiякого безчестя нi для якого пана, нi для якого однорала[4]; я пам'ятаю вашi молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель iшла? А ось як у нас було… – Тут вона й розказала, що собi з Василем говорили, i як у них там було, i як вона запретила Василевi ходити до себе i для чого. Розказала й те, як скучала i журилась без нього, усе розказала до послiднього часу, як що було.

Наум ще таки спитався:

– Гляди лишень, чи все сьому правда i чи не потаїла ти чого?

– Усю правду вам сказала, i що нiчого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так i побожусь.