Маруся

А Василь i каже:

– Не смiю, панотче!

– Чом не смiти? – каже Наум. – Закон повелiва христосуватися зо всяким, i хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону тричi, та нехай вас бог боронить вiд усякої поганої думки! Тяжкий грiх у такому святому дiлi думати лукаве!

От i похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами:

– Де се ти, Василечку, був?..

– Знай-бо урем'я, – перебив її Наум, – одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник i паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрiшати без усяких хлопiт iз веселою душею, а говорити будемо опiсля. Сiдайте лишень. Господи благослови!

Стара Настя сiла за столом на лавi, а Маруся бiля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сiв на ослонi, старий на покутi, а батраки в кiнцi столу. От перехрестившись Наум i прочитавши тричi "Христос воскрес з мертвих", зараз вiдрiзав паски свяченої i положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати пiд стiл, усяк перехрестивсь i сказав: "Спасибi богу милосердному! Дай боже i на той год дiждати!" Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кiсточок пiд стiл не кидали, а клали на стiл, щоб опiсля покидати у пiч. Далi їли ковбасу, сала кусочками нарiзали i крашанок облупили i порiзали, на тарiлочцi. От сеє скiнчивши, Маруся усе прибрала, i з стола теж бережно змела, i усi крихти, i кiсточки, i лушпиння з яєць повкидала у пiч, та тогдi вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горiлки перед обiдом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев'янiй тарiлочцi, посолили та й їли – вже звiсно, що не по-панськи, бо виделок не водиться – пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годi, бiльш i нiчого.

Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин – опрiч празника святого – те, що Василь вернувся i жив, i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе i вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думцi, як i у Василя! Так той вже через силу їв, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.

Пообiдавши i подякувавши богу i батьковi з матiр'ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум i каже:

– А в нас новий дяк сьогоднi апостола читав.

Настя зараз i питається:

– А хто такий i вiдкiля?

– Осьде вiн, пан Василь, – сказав Наум та й всмiхнувся.

– Хiба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? – спитала Настя; а Маруся так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.

– Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як i що – я й сам не знаю. Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати вмiєш, як i сам дяк. Де ти побував?

– Я, дядьку, не був дуже далеко, – став розказувати Василь. – От як ви менi вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяїна брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п'ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у своїм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши моє старанiє. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i своє дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як сiв… i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованiє послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю i хазяйського добра гляджу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаєте, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчеської; от i мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам'ятаючи ваше слово, сам себе морив i не ходив сюди. I тож-таки, що хазяїн, знавши мою чеснiсть, посилав мене не за великими дiлами по маленьких ярмарках; а пiсля хрещенiя послав уже i дальш, i я тiльки що перед празником оце привiз йому немалу суму грошей. Як же вiн мене потiшив добрим словом i розвiв мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увiрилися, що я не зледащiв, от i став я на криласi спiвати i апостола прочитав.

Наум, вислухавши його, не стерпiв та аж поцiлував його у голову i дума: "Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде". Далi i пита:

– Скiльки-ж ти жалування получаєш тепер?

– Жалування не щот, – каже Василь, – аби б стало на одежу, а те важнiш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся i через що ви не вiддаєте за мене Марусi, сам хлопоче об менi: тепер посила мене з хурою ув Одесу, i вiдтiля пiду у Москву i на заводи, i тiльки вернусь сюди iк пречистiй, а вiн менi сискає найомщика, каже, хоч п'ятсот рублiв потеряю; увосени, як скажуть набор, сам i вiддасть, а грошi, каже, будеш одслужувати.