Маруся

– Грiх великий, – каже Наум, – божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобi i без божби вiрю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав'язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам.

Тут Маруся, – як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душi веселiше i на серцi полегшало, – почала знов просити батька, щоб таки вiддав за Василя, а що вона хоч вiк у дiвках сидiтиме, а нi за кого не пiде, опрiч його.

– Говори! – каже Наум. – А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же, дiвко, спати; завтра будеш старiша, чим сьогоднi, а вiд того i умнiша, – Перехрестив її та й пiшов собi вiд неї.

Нi свiт нi зоря, а вже Василь i в Наума. То сяк, то так пробули до обiд. I варивши обiд, i подававши на стiл, Маруся заливалася слiзоньками, вiдгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так i всi невеселi сидiли, а за обiдом до страви нiхто й не приймавсь.

От, як позбирали з стола, Наум i каже жiнцi i дочцi:

– Iдiть собi або в кiмнату, або пiд комору на простор шити, а нам тут з Василем не мiшайте. От, як повиходили вони, Наум i каже:

– Василю, сядь лишень бiля мене та слухай не перебиваючи, що я тобi скажу. Не по моїй правдi, бо у мене, опрiч грiхiв, нема нiчого, а за отцевськi i материнськi молитви наградив мене бог милосердний жiнкою доброю, роботящою, покiрною i несварливою. Батькiвщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечiр дякую за наше неоставленiє, а щонайбiльша милость божая до нас, грiшних, у тiм, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловiк, се янгол святий…

– Ох, правда, дядечку… – перебив йому Василь, а вiн його зараз зопинив i каже:

– Цить-бо, Василю, мовчи та слухай i не перебивай мене. Се ти, бачивши її очi або щоки i що вона во всiм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тiло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, i любить, i боїться прогнiвить його; нас шанує i бережеться якомога, щоб нi в чiм нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнької комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боїться самої думки об нiм. Яка сама добра i незлобна, так i про усiх дума, усякому повiрить: i бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на вiки вiчнiї. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Грiх так робити!

– Дядьку! – обiзвавсь було Василь.

– Мовчи, племiннику; ти розкажеш опiсля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я i батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за родителi, щоб не думати об щастi свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже i сяка i така, ну так би й бить. А за її добрiсть, за її смирноту, покiрнiсть треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб вiн її кохав, жалував, щоб – не дай бог! – коли i трапилось якеє худо, чи дiлом, чи думкою, так вiн би її вiдводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобiжати; а покiрну та смирну, як вона, хто захоче, той i зобiдить. Чим нас бог благословив у сiм свiтi, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятевi затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дiло, глядiти дуже пильно, щоб вiн був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив i не розтеряв, що вiд нас прийме, i щоб i її не довiв нi до якої нужди; а коли бог благословить дiточками, так щоб i їх до пуття через науку довести, i дещо i їм зоставить. Тепер скажи менi, Василю, не правду я кажу?

– Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.

– Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем i хазяїном, як хочеш, бо се не вiд тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, i бачу свою Марусю, що зовсiм розум погубила, полюбивши тебе… Вона тепер рада за тобою хоч на край свiту; iще-то господь її не зовсiм покинув, а то думаю… Крий мати божа! (аж скрикнув Наум i перехрестився). Ось по сьому-то прошу тебе ласкаво та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас i не знай її, хоч би вона тобi де i повстрiчалась. Не погубляй її i душi її, та й нас не пихай живих у яму, прошу тебе об сiм… (сказав i гiрко заплакав), дай нам спокiйно вiку дожити й не доведи нас вiдвiчати за неї на тiм свiтi!

– Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем i хорошим хазяїном?

– Ти ж менi розказував про себе. Ти сирота; у дядькiв твоїх по два, по три сини, i ти iз ними у однiй сказцi[5]. Сказка ваша дев'ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: "Ми тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу". А що тодi буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вiрить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або – не дай боже! – бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощi одолiють, бiднiсть, калiцтво… тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, i ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рiдного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.

Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:

– А як я найму за себе найомщика?

"Найомщика?" – подумав Наум, а далi й каже:

– А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаєш вiд хазяїна вiсiмдесят рублiв у год, а батькової копiйчини нема?

– Дядьки поможуть.