Маруся

– Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копiйкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобi образ царя небесного i його матерi пречистої, i Миколая святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твої грошi – от тобi зараз, обома руками, вiддам Марусю.

Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як заплаче, а далi, сказавши: "Усьому кiнець", – кинувся на шию, обняв Наума крiпко i каже:,,

– Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюся з нею!

– Добре, Василю, – каже Наум, – та гляди ж: попрощайся! Чи розумiєш?

– Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете.

От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя. Василь, узявши Марусю за руку, i каже:

– Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам розлучитись.

– I навiки? – через велику силу спитала Маруся.

– Побачимося… i будеш ти моєю, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя Ма… – i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн її пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав її нечуственну батьковi на руки, поцiлував руку йому i Настi… i пiшов швидко, не оглядаючись…

Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна,, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр'ю її не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи надовго вiн скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, – що ж? – не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди вiн скрився.

Що божий день перебере горiшки, що ще на весiллi, як побачились уперше, та вiн їй дав, перебере, перецiлує та вп'ять до серця i положить. Або коли, гулящим днем, пiде у бiр на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче i з тим додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись i робити, так сама бралась за все. "Менi, – каже, – не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю". З подругами нiколи не грала i вже овсi до них i не виходила.

Одробилися у полi, стали вiд Семена звечора сидiти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвiта встає, пряде, шиє, порається i все журиться, i частенько, як забереться куди-небудь сама собi, то плаче-плаче, так що й господи! Бо об Василевi нi чутки, нi вiсточки, як у воду впав.

От i пилипiвка; от i Ганнино зачатiє, зачали парубки засилати старостiв до дiвчат. Знай, люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: iдуть двоє поперев'язуванi рушниками, бодряться, вихваляються: от там i там таку-то за такого просватали. А iншi свинячою стежкою, попiд плотами, мовчки собi iдуть, i пiд плечем, замiсть хлiба святого, несуть… гарбуз! Еге! Нiгде дiтись: як заробили, так i вiдвiчать.

Не однi старости заходили i до старого Дрота сватати Марусю, – та що ж?

– Таточку мiй рiднесенький! Я їм, – каже, – пiднесу по чарцi!

Старий було гримне на неї:

– Чи ти дурна та божевiльна! Чом ти не йдеш? Люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба?

– Василя, а коли не Василя, то й нiкого!.. – каже було Маруся.

Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:

– Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдої коси.