Маруся

– Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та й забула.

– Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити.

– А чому ж?

– Ще, моє серденько, не урем'я. Треба пiдождати.

– А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?

– Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.

– Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки…

– Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш. То брехня i грiх, як зовсiм потаїти, а то ми тiльки прежде якого часу їм нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? -спитав та й поцiлував її щиро, вiд серця.

– Може, воно i так, – довго подумавши, Маруся сказала. – Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар, нiкуди.

– А се ж то чому? – спитавсь Василь злякавшись.

– Як собi хоч, а тiльки, по моїй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та теє i робити нишком вiд неї. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неї i усе їй розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлучаємось.

Скiльки не просив, як-то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нi за що на свiтi не захотiла i з тим пiшла додому, не звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр'ю у брехухах зостатись, пiшла проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла їй усе про Василя розказати i просити, щоб мовчала.

Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона була на мiстi, приїхали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi звiнчали i, узявши її, з батьком i матiр'ю поїхали, i там, на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти.

Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем.

Прийшовши додому, тяжко їй було вiдбрехуватись перед матiр'ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла дiло – i кiнцi у воду.

Поки поралась та прибирала i була з матiр'ю, так їй i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до неї; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: "Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би грiх з душi".

Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь їй на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i їй бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, – нехай бог боронить! – i двi, як i жити на свiтi… "Iще таки учора, – дума собi, – ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще… як поцiлував!" Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чує, що вид у неї як жар горить! "Що ж отсе я наробила? – дума собi. – Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смiється?" Тут їй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що її крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що… цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. "Та се ж вже, – так дума, – i вперше, i востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов – як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити".

Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пiшла, оглядається на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь їх вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боїться, щоб не прийшов.

Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! Пiду на вдвiр'я". Надвiр вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату". I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе їй те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись.

I Василь не луччий був її. Не тiльки роботу, покинув хазяїна i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде – нема Марусi, не йде Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як i батька її звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн її не питав, затим, що нiколи було; усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.