Розділ «VII»

З Дніпра на Дунай

У Гайдамацькому байраці запорожці пробули три дні, й за цей час усі втікачі з Гарду, обміркувавши своє становище, вирішили, що найліпше їм іти разом з військом на турецьку сторону.

На четверту ніч осавул зробив під’їзд до Кривого Рога й упевнився, що шлях був вільний і безпечний. Тієї ж ночі, вдосвіта, запорожці понавантажували своїх коней і рушили з байраку до зимовника запорожця Лещука, що стояв біля броду через річку Інгулець.

Розпитавши в старого запорожця про те, куди пішли драгуни, Калниболоцький поспішився йти далі від сього небезпечного місця й, перевівши військо бродом за річку, звернув з шляху, направляючи військо на захід сонця до високої гори.

Гнат, як і завжди, їхав у чатах поперед війська, недалеко від брата Петра. Його вороний кінь виніс уже його на високу гору й з лівої руки в козака, потопаючи в мареві, виникла висока могила – така висока, що Гнат навіть не втерпів, щоб не спитати брата, як вона зветься,

– Це Царева могила, – відповів Петро.

Розмовляючи про могили, які взагалі мали велике значіння в житті запорожців, бо по могилах у ті часи, коли ще не було помітних шляхів, розпізнавали, куди простувати, брати наблизилися до Царевої могили, й Гнат, розігнавши коня, вихопився на самий шпиль могили.

Перед очима козака встали чарівні степові краєвиди. На північ, де з-під обрію вибігла річка Інгулець, і на південь, куди вона прямувала, було видко її глибоку долину миль на десять у обидва боки. Посередині цієї долини, біля Кривого Рога, до неї зійшлися річки Саксагань, Бокова й Боковенька; а на сході сонця, геть-геть край неба, видко було кряжі, що за ними ховався Базавлук і Запорозька Січ, а на захід сонця прослався рівний степ з ледве помітними лощинами. На всі боки по степах, скільки оком глянь, немов живе море, хвилювалася степова трава, паруючи під промінням сонця, а ген далі, край неба, виникало таємне марево, приваблюючи очі великими озерами блискучої води з зеленими по озерах островами та чарівними городами з мурами й баштами, що, як таємні примари, танули від подиху вітра.

Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго стояв на могилі нерухомо. У цей час поруч нього виникла поважна постать Калниболоцького. Він довго, так само як і Гнат, не зводив очей з степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а відбився непереможний сум і розпука. Таким поглядом, яким дивився Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй чоловіка.

– Краю мій рідний, улюблений!.. – почав говорити запорозький полковник, немов не помічаючи Гната. – Степи мої розлогі, незабутні! Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою могилою. Ти любив наші рідні степи, й твоя душа, що витає тут над твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах, лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там покласти нам свої кістки в нерідну землю?

Полковник замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись, щоб не порушнти таємних поривань його душі. Минуло кільки хвилин, а козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе намагався навікн заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.

Нарешті Гнат наважився порушити тишу:

– Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде жити...

Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого жалю:

– Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай, що другої України на світі немає. Воюючи з полками, з волохамн, угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й Середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину, був навіть у Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а скажу тобі, що такого любого та веселого краго, як наша Україна, ніде я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь – добрі на ньому плавні, гарні озера й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як біля моря піску, – ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю, як отут у нас за Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину мін, – докінчив Калниболоцький, – на Дунай мандруй, а Україну на серці май.

Полковник повернув коня й хотів з’їздити з могили, але крутобока могила лякала його коня своєю високістю, і він упинався й хріп. Щоб допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав’язував обом коням очі й звів їх з могили за уздечки.

Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки високу траву, що була йому по саму шию, – тільки будяки-велетні, з їхніми гострими колючками, що мов дерева, випиналися з трави своїми червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити тими будяками коня.

У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.

– Бачиш, Гнате, тарпанів? – вдався він до брата.

– Бачу. Добре було б піймати хоч одного.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «З Дніпра на Дунай » автора Кащенко Адріан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • I

  • II

  • III

  • IV

  • V

  • VI

  • VII
  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи