Розділ «VII»

– Вловиш їх, якраз? – посміхнувся Петро. – Вони бігають, як вітер. От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.

Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку, й скоро всі зникли з очей. Вони оббігли тарпанів далеко стороною й почали навертати їх на стрільців. Злякані тарпани всім косяком кинулися саме в той бік, де зовсім непомітно у високій тирсі лежав Петро з товаришами.

Скоро Гнат почув неначе гудіння вітру. То наближався косяк диких коней, і скоро земля застогнала від тупотіння кількох сот копит. Ще хвилина – й коні потолочуть стрільців так, що й сліду їх не лишиться...

Коли косяк тарпанів наблизивсь, Петро підвівсь на одне коліно, щоб можна було бачити коней, і підвів до плеча рушницю. Те саме зробив Гнат і останні товариші.

Козацьке око метке: вибухнули чотири постріли – й чотири тарпани, підкинувшись на дибки, з жалісним іржанням упали на траву, б’ючись у смертельних корчах.

З жахом метнулися останні тарпани від зрадливого місця, де стеряли своїх товаришів, і, розбившись на два косяки, зникли з очей за буграми.

Гнат наблизився до вбитих коней. Вони вже сконали й лежали нерухомо. На зріст вони були менші за свійських коней, масті вони були мишастої, копита мали величенькі й розрепані, в усьому іншому ж були як звичайні коні.

– Чому їх не ловлять та не привчають до господарства? – вдався Гнат до брата.

– Не виживають вони в неволі, – відповів той. – Тільки ти прив’яжи його, так він все поб’є й потрощить копитами навкруги. Себе понівечить і або відірветься, або знесилений упаде й не їстиме, аж поки й сконає.

Козацтво зраділо здобичі. Тарпанина була далеко смачніша за конину, запорожці ж з Базавлуку не їли м’яса, й через те всі охоче заходилися поратись біля тарпанів. Не минуло й півгодини, як їх оббілували, випустили з них кендюхи, порубали м’ясо на шматки й навантажили на скількох коней.

Проте з обідом довелося сьогодня чекати вечора, бо за ввесь день запорожці не здибали й ріски води. Тільки надвечір осавул привернув до Вербової балки, де з давніх часів знав декілька джерел.

Стомлені згагою, коні здалеку почули воду й почали іржати, прибавивши ходу. Вершники спустилися в балку й легко зітхнули в холодку під вербами. Проте поїти коней з джерел було неможливо, бо вода вибивалася з-під землі дуже маленькими цівками.

Здавалося, що коні мусять загинути від згаги, але осавул Рогоза вже не вперше ходив Диким Полем і знав, як зарадити справі.

– Лопати сюди давайте! – гукнув він до козаків, що везли вагу. – Копайте криниці!

Обережно козаки повикопували на джерелах криниці, й поки підтяглося до балки все військо, води по криницях набігло вже стільки, що можливо було брати її відрами на варево та наиувати з них коней.

Скоро запорожці розташувались у балці на ніч і почали збирати паливо та варити обід, чи – краще сказати – вечерю, бо вже сідало сонце.

Управившись біля свого коня, Гнат пішов шукати Катрю. Всі неузброєні козаки стояли окремим невеликим табором, і Гнат побачив Катрю з її матір’ю під захистом верби. Наблизившись, він занепокоївся: у дівчини з ноги точилася кров.

Проте Катря глянула на Гната весело:

– Я сьогодня ще тебе й не бачила!

– Що ж це в тебе, Катре? Це ж тобі болить?