Розділ «VII»

Понад головою козаків просвистіло декілька драгунських куль, але влучати поночі було трудно, й козаки щасливо допливли до острова. Там же поміж дубами вони були вже в доброму захисті від драгунських куль і дали коням трохи відпочити.

– Прощай, рідний краю! – обернувся Петро до запорозького берега. – Прощай, Україно! – загукали козаки, скидаючи шапки. – Сподівайся нас, бо поки живі – тебе не забудемо.

Через годину Петро з товаришами прилучився до Калниболоцького й сповістив турецький кордон про те, що запорожці прийшли в їхню землю не з лихими думками.

З-під Овечого броду Калниболоцький пішов з військом понад Бугом, аж до Великого лиману, а далі повернув на Тилигул та річки Куяльник та Хаджибей, простуючи до Дністровського лиману та города Аккермана, біля котрого мав зійтися з головним Запорозьким Військом, що перепливло туди морем.

Так покинули запорожці свої одвічні вільні степи, гадаючи, що тільки там може бути доля, де панує воля; без волі ж не знайдеш долі навіть у рідній країні.

Через місяць біля Дністровського лиману було велике свято: запорожці, що прибули тудй раніше з кошовим на байдаках, піднявши військову корогву та прапори, бучно, з пальбою, виходили назустріч товариству, що під приводом Калниболоцького наближалося до коша, перейшовши все Дике Поле й Буджак.

Попереду повку Калниболоцького двоє крем’язних запорожців, знявши шапки, несли образ святої Покрови; осторонь їхали отаман та осавул, а слідом за образом лава за лавою йшло Запорозьке Військо.

Зблизившись з образом, кошовий, старшина й усі, що вийшли назустріч, поскидали шапки й почали підходити цілувати образа, а далі цілувалися з товаришами, вітаючи їх радісними вигуками.

– Петре, Петре! – почулося біля коня Петра, й хтось потяг його за халяву чобота. До Петра радо простягав руки малий Василь.

Козак ухопив брата за руку, й той, мов кошеня, видрався до нього на коня.

– А де ж Гнат? Чи живий, чи здоровий?

– Гнат позаду війська, поміж вершників... – одмовив старший брат, цілуючи малого.

Василь зіскочив з братового коня й кулею полетів шукати Гната, а через кільки хвилин Гнат уже підводив його до натовпу неузброєних мандрівників, де була Катря з своєю матір’ю й батьком.

– Подивись, Василю, яку я собі знайшов у печері названу сестру! – сміявся Гнат, показуючи Катрю.

Дівчина веселими очима глянула на Гната й Василя, але той погляд скоро потьмаривсь, і вона затулилася рукавом сорочки, щоб хлопці не побачили, як з її очей збігла сльозина.

– Про що ти, Катре? – упадливо спитав Гнат.

– Мабуть, тепер уже доведеться мені з тобою розлучитися, – одповіла дівчина журливо.

– Не сумуй, Катрусю. Якщо й розлучимося ми, то будь певна, що зійдемося знову.

Через кільки день кошовий дістав з Стамбула звістку, що султан радо приймає запорожців, але до весни не може дати їм землі на Дунаї, а дозволяє військові вільно жити й рибальчити по всіх лиманах од Бугу до Дунаю, а всіх козаків, хто викличе з України свою родину, він наділить на Буджаку доброю землею під оселі.

Час було упорядкувати військо, й одного ранку кошовий з старшиною винесли з намету й розставили по полю тридцять вісім прапорів таких саме колірів, які були на прапорах запорозьких куренів у Січі на Дніпрі.