Розділ «VII»

– Та воно не дуже болить, – одповіла дівчина.

– Це вона, бідненька, ще давно зіпсувала собі ногу будяками. Воно було й загоїлось, а оце сьогодня ввесь день ішла, так пораза знову роз’ятрилася.

Гнат приніс води, й Катрина мати почала оббанювати дочці поколоті й порепані у кров ноги. Гнатові заболіло серце: козаки всі у добрих чоботях або сап’янцях, а він ще й верхи на коні сидить, бідна ж дівчинка нівечить собі босі ноженята.

– Ой, шкода ж мені тебе, Катре! Отже завтра візьму я тебе на свого коня! Катря засоромилася:

– Нізащо не сяду до тебе!

– Чому не сядеш? – обізвалася мати.– Дай, Бог, здоров’я козакові, що пожалів тебе. Як їхатимеш конем, то й ноги загояться.

Увечері Гнат почав просити брата, щоб той призначив йому їхати не в передніх чатах, а в задніх, бо йому треба підвезти хвору дівчину. Осавул зразу навіть розсердився й нагримав на брата, що він вигадує такі дурниці, але коли Гнат повів його й показав ноги дівчини, Петро дозволяв йому везти Катрю, хоч суворому козакові те було й не до вподоби.

З радощів Гнат майже всю ніч не спав і, вставши досвіта, почав з свого жупана та з черпака намощувати сідельце для Катрі.

Коли козаки почали виступати й Гнат приїхав по Катрю, вона змагалася, соромлячись сідати до козака, але мати силою підвела її до Гнатового коня, а Гнат, нахилившись з сідла, мов пір’їну, підхопив її руками й посадовив поперед себе так, щоб вона, сидячи до нього боком, мала можливість держатись рукою за луку сідла,

Од Вербової балки запорожці ще йшли Диким Полем п’ять день, не побачивши за ввесь час ні одної оселі й не здибавши ні одної живої душі. Тільки тарпани, вовки, сугаки, лисовини, зайці, тхори, бабаки та сурки шмигали повз козаків та ще орли, дрохви, журавлі, хохітва та великі табуни куріпок і перепелиць, сновигаючи в повітрі, були свідками їхньої мандрівки. Всі ці свідки були мовчазні, й тільки дрібненькі жайворонки своїм любим, лагідним співом розважали засмучені душі козаків, нагадуючи їм про рідну Україну.

Запорожці посувалися дуже помалу, й найбільше через те, що січовий образ святої Покрови був великий і важкий, козаки ж мали за гріх навантажити його на коня, а ввесь час несли його посередині на руках.

Гнатові довга подорож була дуже мила, й він тільки й хотів, щоб вона протяглася якнайдовше. Щодня він садовив Катрю біля себе на коня, розповідав їй про своє хлоп’яче життя й про свої походи з полковником Порохньою й слухав оповідання дівчини про життя в Гарді й про те, який їй жаль за курчатками, що сама вона їх доглядала й вигодовувала, а москалі як прийшли, так зараз половину та й порізали.

Як тільки військо ставало таборам, Гнат зараз віддавав Катрю матері й клопотався, щоб їм було чого їсти й пити. Врешті дівчина звикла до Гната, мов до рідного брата, й хоча уже й ноги її позагоювалися, вона все-таки сідала до Гнатового сідла.

На шостий день біля річки Мертві Води запорожці здибали ще шістьох козаків Буго-Гардівської паланки, що мов вовки, ховалися поміж скелями й тервиками. Від цих утікачів отаман довідався, що в Гарді стоять два повки драгунів, а в Соколах – донців і що скрізь річкою Бугом стаять кордони поміж турецькою й російською державами.

Обміркувавши становище разом з старішими козаками, Калниболоцький зважив за найліпше й на цей раз якось «москаля в шати вбрати», себто вжити хитрощів, аби перейти за Бут непомітно й не проливши братньої крові.

Перестоявши день недалеко від Бугу в захисному байраці, Калниболоцький повів військо до річки, наближаючись до броду, що звався Овечим. Тим часом, щоб відманути московську залогу від броду, Петро Рогоза, як тільки смеркло, підбіг з десятьма товаришами до кордону й, випаливши кільки разів у повітря, кинувся тікати від Овечого броду до Чортайського.

Кордонний капітан, узявши поночі запорожців за татарів, посадовив усю свою залогу на коней і погнався слідом за ним.

Зачувши перші постріли, Калниболоцький хутко повів усе військо попід скелями Бугу до Овечого броду, й піше військо зараз же почало переходити річку, а вершники, йдучи попереду й обабіч піших, вишукували для них найбільше мілкі місця. Все робилося, як зарані було умовлено, й не минула й півгодини, як усе військо й утікачі, що були біля війська, перейшли на турецьку сторону.

Петро Рогоза, маючи з своїми товаришами найпрудкіших коней, довго дратував драгунів, то підпускаючи їх ближче до себе, то знову відбігаючи далі, і тільки тоді, коли минуло досить часу, він вибрав місце, де береги Бугу були не дуже скелюваті, а посередині річки був острів, і, гукнувши товаришам, враз повернув свого коня до Бугу й ускочив у річку.

Товариші Петровi вскочили в воду слідом за ним, й темні хвилі прудкої річки зашипіли білою піною під грудьми добрих коней; козаки ж, щоб не заважати своїм коням плисти через глибочину, зскочили з них у воду й пливли поруч, держачись за їхню гриву.