Розділ «Друга подорож»

– Ну, нема чого побиватись, – пожалів мене Харько. – Ми зараз підемо і її знайдемо.

– Отже, Семен не такий боягуз, – невгавав я. – Він не покинув своєї рушниці!

– Ну, хто його знає, – засміявся наш дід, – що воно краще: чи покинути рушницю, вистріливши у ворога, чи тікати з нею світ за очі та стріляти у своїх... Ач, як чоботи понівечив...

– Добре, що онучі товсті, а то б і поранив, – і Харько нахилився, розглядаючи побиті халяви.

– Вибачте, діду, – мовив Семен і, як і я, вдарився у сльози.

Серце старого лоцмана пом’якшало, і він став заспокоювати нас:

– Ну, нічого, паничі... Адже ви ще сливе діти, а діждете своїх літ, то, може, з вас люди будуть... Ходімте разом шукати рушницю...

Я ще весь тремтів з остраху; щоб приховати свою легкодухість, я, здається, тоді охоче пішов би й на смертну кару. Після деякого вагання згодився вернутися до лісу й Семен.

Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мій приятель прихопив із собою весло. Тримаючись протоптаної стежки, ми за якихось 150-200 метрів од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втікав, то вона вирвалась із рук та й заплуталась у рясній і високій траві.

Ми дійшли аж до того місця, де, як мені здалося, ми, було, розпізнали полоза, і Харько за кілька кроків подав нам знак рукою, щоб стали. Ми заніміли – ані руш.

– Ось... – сказав старий лоцман, ступивши вперед. – Тут полоз чомусь бився й корчився... Бачите, як потолочена трава? Це він хвостом так... Чи не поранили ви його ненароком? – Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. – Так і є... Бо знати краплі крові... Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублі...

Ми рушили впоперек лісу нашою стежкою і невдовзі вийшли до скель. Тут на камінні й ми із Семеном уже розгледіли червоні краплі й цілі смужки. За цими слідами ми дістались до однієї з печер, у яку ми жбурляли каміння.

– Полоз рідко вилазить на світ, – сказав Харько. – Тільки тоді, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається і лежить у печері днів шість, або й більше, аж доки знову зголодніє...

Я був дуже задоволений із того, що поранив полоза. Мені навіть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справді влучно стріляю...

“Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, – думав я. – А може, ще полоз і здохне від завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив...”

– Ну, нема нам чого тут гаяти час! – мовив наш наставник Харько. – Ходімте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дріб панича Семена...

Ми вернулися на берег до човна, і я, скинувши із себе мокре вбрання, порозвішував його сушитися на лозі. Мені чомусь не хотілося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.

До вечора ще лишилося чимало часу, але ми із Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої дніпровської плавні до Сагайдачного прилетіла велика зграя білих, дзьобатих баб. Вони сіли нижче Дурної скелі на камінні, що заборою простягалося по мілкій воді, від скелі до берега, і стали ловити маленьку, а часом і середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми із Семеном вареники. Я навіть не підійшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахів, бо мене почала трусити пропасниця; і тільки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кічкасу.

Сівши на гребку, я спершу не мав сили підняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зігрівся, а доки дісталися до місця, то й упарився – і пропасниця покинула мене.

Так і скінчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми із Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Ріда звідтоді забули й думати.