Розділ «Друга подорож»

Задоволені з того, що наші постріли не пропали марно, ми зарядили рушниці знову. Але ж не можна стріляти в кожного жовтобрюха – тут потрібні були добрі ломаки.

На жаль, окрім кущів шипшини та терну поміж скелями нічого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березі висока лоза.

Вирізавши собі добрі лозини, ми знову полізли на гору тим же видолинком, зганяючи зі шляху жовтобрюхів лозинами. Але на одному уступі трапився нам такий, що нічого не боявся; ми підійшли зовсім близько, а він усе грівся на сонці, розпластавшись на камені.

– Не лячно? – скрикнув Семен. – Так на ж тобі! – і він цвьохнув гадину лозиною.

Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися.

Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі. “У нього гадючий погляд”, бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори.

Не пам’ятаю, як, а тільки я також ударив жовтобрюха лозиною. Він напружився усім тілом, підняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й відскочив убік, на сусідню скелю. Жовтобрюх опустився на те місце, де стояв Семен, і знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад підскочив, але вдарився об камінь і знову ліг назад. Та не вгамувавшись на тому, він поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рівному. Тоді ми із Семеном покидали лозини й давай стріляти в жовтобрюха... І тільки після четвертого пострілу він опустив голову й скрутився у кільце.

– Не підходь! – гукнув я Семенові, помітивши, що він хоче нахилитися над жовтобрюхом. – Це він прикидається!

Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотілося залишати таку славну здобич, і ми підняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвіст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тіло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примітній скелі, щоб узяти із собою, коли вертатимемося назад.

Після ще деяких сутичок із жовтобрюхами, нарешті дійшли ми до півгори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою і степовими квітками; скелі траплялися тільки поодинокі, плескуваті.

Озирнувшись, ми побачили, що не тільки Харько з човном, а навіть увесь Дубовий острів і пів-Дніпра заховалися вже під горою, проте Сагайдачне з його чарівним, непроглядним лісом і величними скелями лежало, як на долоні.

Ми пішли далі, ще вище від берега, плутаючись у густій траві й полохаючи зайців, стрепетів і цілі табуни куріпок, які із страшенним шумом перелітали через наші голови, ледь не зачіпаючись за піднесені вгору рушниці.

З кількох пострілів ми набили свої торби дичиною й простували все вгору та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал із рівчаком поперед нього. Очевидячки, це й були руїни фортець Сагайдачного.

Вал був невисокий, бо за кілька століть устиг осунутися. Рівчак теж так замулився, що його всі вважали балкою. Окоп тягся з півночі на південь, але поперек головного подекуди лежали інші, чотирикутні, посеред яких колись, мабуть, стояли башти, або інша будова, бо там валялися шматки цегли й черепки. Я знайшов там уламки якоїсь розбитої посудини з гострим днищем і взяв її в торбу, щоб показати Харькові.

Звідси ми поверталися назад і, полохаючи жовтобрюхів камінням і лозинами, щоб забезпечити собі шлях, спустилися у берег до Харька, захопивши із собою і вбиту гадину.

– Оце й усього? – здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох зайців, стрепета й кілька куріпок, – А я гадав, що накладемо повний човен дичини, бо там у вас гриміло чисто, як на війні.

– Так то ж ми стріляли в жовтобрюхів!

– Хіба ж на цю погань витрачають набої? Їх треба прямо ціпком бити. Раз добре його по голові влучити – от йому й край... Киньте це падло у воду, рибкам на сніданок...

– Шкода кидати. Хотілося б додому повезти, показати...

– Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, – сказав Харько, витягаючи з води та із задоволенням показуючи нам нанизаних на тоненьку мотузку сріблястих судаків та золотих карасів. – Буде з чого юшку зварити.