Розділ «Друга подорож»

Він поклав усю рибу на дно човна і, відіпхнувши його від берега, мовив:

– Ну, їдемо в Сагайдачне!

Ми із Семеном знову сіли на весла. Харько спрямував човна вище Дубового острова, й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши Дурну скелю з правої руки.

Причаливши нижче Середньої скелі, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити куліш із рибою. Лози в березі росло чимало; з трьох гілок ураз спорудили таганок, і незабаром над вогнем повісили казанок із водою, а Харько заходився чистити рибу.

Допомігши дідові, ми із Семеном лишили свою здобич у човні, а самі пішли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звідти все Сагайдачне з лісом, аби не заблукати там.

Тільки-но ми підійшли до скелі й стали підніматися вгору, як побіля нас засичали й полізли до щілин жовтобрюхи. Але ми вже не мали ніякої охоти з ними битися, та й палиць, придатних для бою, під рукою не було, й ми тільки розганяли їх, щоб часом не наступити ногою на гадину.

Середня скеля спадиста з півдня, сторчова з півночі й крутобока зі сходу й заходу. Ми легко зійшли вгору й незабаром опинилися на шпилі. Тут я відразу впізнав престол – “Ліжко” Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол містився на суцільній, окремій скелі; в ній було видовбане сидіння, таке широке, що на ньому, мов на софі, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося незаймане каміння, так що з нього вийшли добрі поручні; з тилу скелі була висока спина, як у канапи; замість ніжок під ліжком стояли невідокремлені від скелі камені; під серединою престолу зяяла широка дірка, в яку залюбки могла пролізти доросла людина.

Оглянувши гору, ми спустилися вниз і, проходячи недалеко від Харька, гукнули до нього:

– Прощайте, діду! Йдемо шукати полозів...

Харько підвів голову й обізвався суворо:

– Слухайте, паничі! Ви тут не жартуйте; хоч вам і годиться бути козаками, а все-таки ви малі, то краще нікуди не ходіть; ну, коли доведеться здибати полоза, так не дивіться йому у вічі, мерщій тікайте, бо від його погляду занімієте і скам’янієте, як і всяка тварюка – і тоді вже не буде ніякого порятунку...

Мені стало моторошно; де й подівся мій бадьорий настрій! Мабуть, те ж почував і Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до шиї, а іноді була й вище голови, він почав топтатися на одному місці.

Ми озирнулися назад. Дніпро з нашим човном і дід Харько біля таганка вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно поміж деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам сміливості, й ми, продираючись серед трав, попростували в бік скелястого видолинку, який побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чіплялася за рушниці, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступаєш, було неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрітися із жовтобрюхом, а то й із самим полозом.

Степовики з народження, ми із Семеном ніколи не ходили до лісу й незвичайна лісова тиша смутком впала нам на душу, і той сум ще посилився, бо одвічні дуби Сагайдачного так рясно заступили своїм віттям небо, що в лісі панувала напівтемрява, неначе після заходу сонця.

Щоб будь-якої миті бути напоготові стати на бій із гадами, ми скинули рушниці з пліч і тримали їх напереваги поперед себе, а кинджали, діставши з-за халяви, засунули за пояси – і так мовчки, з якимось тягарем на серці ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударів свого живчика.

Аж ось, біля нас, щось захропло і зі свистом позіхнуло. Ми заніміли на місці й схопилися за рушниці. За якусь мить у траві почувся шелест, і вона загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося від нас, утікало геть із нашого шляху! Від серця одлягло. Знову щось захропло – і ми здогадалися: побігла сполохана дика свиня.

Доки ми радилися, чи варто стріляти навмання, не бачачи звіра за травою, він уже був далеко, й даремно було витрачати набої. Заспокоївшись од несподіванки, ми попрямували впоперек лісу. Він видався таким нешироким, що за хвилин п’ятнадцять ми вже побачили скелі. Трава стала нижча, а дуби рідші – і ми додали ходи... Хотілося швидше дістатись до скель і переконатися, чи там водяться полози...

Нарешті ліс закінчився. Над нами світило сонце. Перед очима височіли скелі. Настала вирішальна мить.

“Коли що, – підбадьорював сам себе, – то... я переріжу його надвоє”. Жовтобрюхів на скелях була сила. Але ми їх не чіпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозові в обійми. Тільки ніщо не віщувало біди. Ми пішли поміж скелями видолинком – і невзабарі помітили печеру.

– Тут, – пошепки сказав я Семенові, показуючи на отвір у скелі, куди могла пролізти й людина. Ми підвели рушниці, але даремно: ніщо з тієї печери не вилазило.