Розділ «Перша подорож»

Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволі. Се було 1864 року, коли мені виповнилося сім літ. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гімназії, а я й ув’язався з ними.

Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.

Я дуже добре пам’ятаю, як надвечір ми з’їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани перевозили людей і хури пороном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього ранку.

– Коли б господь дав, – казали вони, – щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.

Та знов:

– Коли б господь дав, щоб не було горішнього вітру...

– А як буде горішній вітер, – із жахом питався я, – то що тоді?

– Дуже зноситиме порона вниз...

– Та й куди занесе?

– А туди... – похвалився брат своїми знаннями з географії, – куди тече Дніпро... У Чорне море!

– Оце нехай господь милує! – спинили його мати. – Не годиться такого казати.

З’їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.

Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий, крем’язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він притуляв той шматок дідові до люльки.

На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п’ять лоцманів на кожній, і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.

Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:

– Ліва греби, права табань!.. Махає!..

Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік і чогось махав нам шапкою.

– Справді махає, лихо його матері! – почулося між лоцманами. – Ану, наляж, хлопці...

Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.