Розділ «Друга подорож»

– У Сагайдачне! – одповів я гордовито. – Їдемо полювати на полозів.

Поміж чумаками пішов регіт.

– Добрий сніданок буде з вас полозові! – сміявся той, що перший зачепив нас.

– Як на полозів, паничі, йти, – реготав другий, – то треба було вам одягати штани з матнею, а не такі вузенькі!

Зрозумівши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничі й по-панському вбрані, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бік.

Угледівши ще здалеку, що на стерні, як і завжди, Харько, я зрадів і, подавши йому гостинці, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном поїхати в Сагайдачне.

Харько не зразу відповів на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, він із жалем сказав:

– Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо він солодкий; мені треба, щоб міцний був...

Стало якось прикро за те, що я не догодив Харькові, але він ураз похопився:

– Та байдуже!.. Лейба зміняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачі дасть... Так от що, паничі, скажу я вам, – перебив Харько сам себе. – Самим вам я човна не довірю, бо ви із Сагайдачного проти вітру не вигребете, або десь на камені човна розіб’єте та ще й самі потонете. Доведеться, мабуть, мені самому з вами поїхати.

Нічого ліпшого ми й не бажали й, радіючи, щиро подякували із Семеном Харькові.

За півгодини лоцман, передавши порон комусь із товаришів, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та інші причандалля для рибальства й повів нас до свого човна.

Ми із Семеном сіли на гребки, а Харько на стерно, і човен птицею поніс нас униз. Перед нашими очима хутко побігли: правим берегом – розписані фарбами будинки німецької колонії Ейнляге, а лівим – чумацькі хури, що одна за одною піднімалися на гору. З кожним помахом весел відсувалися скелі Кічкасу.

– Обидві глибокі, а тільки раніше Старим Дніпром, що оце пішов поміж скелями праворуч, більше води йшло, й батько казали, що за часів запорожців усе Старим Дніпром плавали. Недурно ж там, на Малій Хортиці, й фортеця стародавня стоїть.

– А ви оглядали ту фортецю?

– Аякже? Скільки разів доводилося там і ночувати, як плоти та барки “згори” водив. Поосідали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнів повз Хортицю не пускати. Там, Старим Дніпром, як буває дуже спаде вода, з піску виглядає безліч давніх, великих байдаків, таких великих, як ті, що по морю ходять... Навіть і гармати на них є...

– Що ж ті чайки тут потопилися чи що?

– Авжеж, не без того, щоб під хуртовину яка об камінь не черкнула. Адже каменів тут страшенна сила. А може, запорожці ті байдаки й будували; чи то вони ворожі кораблі сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на інше місце.

– От цікаво б подивитися на ті чайки...

– Тепер неможливо, бо вода велика, а от під осінь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тоді їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо німці беруть ті кораблі собі на будову.