Розділ «ДІЯ ТРЕТЯ»

О к с а н а (похитнулась). П’яний… напоїли! І це самостійная людина!… Остання надія захмарилась. Проведи мене до його… мій жаль його розбуде, моє горе його витверезить…

С о л о м і я. Постривай, може, я його розбудю. Тілько, сестричко, йди з горниць, – там у саду підожди абощо; бо як пані постереже – лихо буде! Вона вже не спить!

Входить Н а т а л я С е м е н і в н а. 

Ява 3

Н а т а л я  С е м е н і в н а (побачивши Оксану). Ти?!

О к с а н а. Я!

С о л о м і я незамітно вийшла.

Не полохайтесь! Це не манія моя, а я живесенька… Не полохайтесь… і мене не лякайте, бо не злякаєте…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Як ти посміла ввійти?

О к с а н а. Не кричіть… бо собі тільки сорому наробите… Слуги ваші всі покотом сплять… двері не заперті… я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче… ніяк сама його не здолаю…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Я не душогубка!

О к с а н а. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!… Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!…

Н а т а л я  С е м е н і в н а (тихше). Чого тобі треба? Чого ти хочеш від мене?

О к с а н а. Чого я хочу? Ха-ха-ха! Чого я хочу? І це питає мати, його мати! І справді: чого я хочу? Я, мабуть, зовсім вже збожеволіла!… Ви колись казали мені, як ще я була при вас за горничну…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. О, я щодня проклинаю той час і годину!…

О к с а н а. Чудно! А тоді мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене. Мабуть, тоді в очах ваших жила ваша янгольська душа?

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла.

О к с а н а (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж тепер ви так пишаєтесь? Одначе… що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не ти зовсім хотіла сказати… (Подумала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. А тепер минулося!… Мертвого з гроба не вертають!…

О к с а н а. Минулося? Справді минулося? А я наважилась було у однім слові вимовити перед вами усю мою душу, усю мою печаль… Хотіла сказати таке слово, у котрім ви побачили б, як у дзеркалі, всі мої муки, всі рани мого серця!… «Мертвого з гроба не вертають…» І ви так спокійно і тоді б сказали цю приказку, коли б побачили у труні свого єдиного сина?… А я вже лежу у труні! А моє серце – його серце, моя душа – його душа, моє життя – його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!… І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?… Пані!… Я кохала вашого сина!… У його коханні я кохала увесь мир божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!… Одняли не душогуби, а люди з янгольською душею!… Ох, страшно ж мені, страшно!… Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!…