Розділ ««Лілюлі»»

До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед. В центрі города о другій годині зимою в п’ятім році нової ери, під Новий Рік по новому стилю, «в стилі» уесесер – шумували вулиці…І думалось, що савояри – убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова ріка і проті кає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.

…Далі шум стихав. І, нарешті, зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку. З півдня на город насідав туман… Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зідхнув. Потім спитав: – Ізмайле, ти на мене сердишся? Товариш Огре сказав: – Ні. – А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру. Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу. І спитав – трохи патетично – товариш Огре: – Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки? – Не знаю. – А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.

…Підходили до Тайгайського мосту. Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депа чути задумане шипіння.

…Над Тайгайським мостом – далекі – зоряні верхів’я, і їх прикрив туман.

…Ішов Новий Рік. Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як «Світлана», – не весело на цілі довгі – короткі місяці.

…Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.

…Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері. Раптом із станції вилетів потяг.

…А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик: – Гу-у!…

…Сказав товариш Огре: – Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин. Сказала Льоля: – Води в графині нема. Хай набере з крана. Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п’єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.

…А за стіною мадам Фур’є, очевидно, взяла віолончель. І знову чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції. Мадам Фур’є, мабуть, стрічала Новий Рік.