Розділ ««Лілюлі»»

…Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу: – Гу-гу!… – довго, спроволока. І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії – він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя.

…І знову зажурно сказав Альоша. – Савойя!

…Льоля пішла й сказала: – Драстуйте, мадам Фур’є! – А, це ви, Льолю?… Харашо! Сідайте! Здрастуйте!… Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік – це радісно… Я буду святкувати і ваш. Льоля сказала: – Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки. – Ви, Льольо, мене так схвилювали – і мені соромно, бо я за була про ласку. Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни. Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись – генеральне – до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав: – Я люблю Карузе за теплоту в його голосі. І Льоля тоді подумала, що він сказав: – Я люблю тебе, моя кохана. Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.

…Мадам Фур’є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.

…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.

…У мадам Фур’є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.

Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.

…Тоді Льоля подумала: мадам Фур’є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала: – Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує. Мадам Фур’є сказала: – Я, Льольо, не скінчила консерваторії – і я не передам тонких нюансів моєї симфонії. Льоля сказала: – Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!… Я думаю, що ваша віолончель – жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те. Француженка обняла Льолю й сказала: – Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: ordre de bataille. Льоля тихо дивилась на мадам Фур’є й мовчала. Тоді француженка говорила далі: – Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille. Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп. Мадам Фур’є схилила голову на віолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась: – Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий Рік. І я буду стрічати Новий Рік – гарно: все думаєш – «а чи не прийде щось інше…» Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є піде стрічати Новий Рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрічати Новий Рік у пролеткульті, що на Садовій, 30. Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається, Гюго, і Анна Кареніна французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.

…Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала: – Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.

IV

Товариш Огре був на тютюновій фабриці – по хроніку. Там його стріла жіночий організатор – товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб…– От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.

…Був зал, в залі – буфет, а в буфеті – конфети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано. – Ще?… Та де ж вони, Господи… Вони чекали оркестрантів. Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою – «Папіроси тов. Петровскій» і з рекламою – «Осінні скрипки».

…Товаришка Шмідт схвильовано говорила: – Ну, скажіть щиро: де це в світі?… А може б, хто інший зробив? Товариш Огре сказав: – Ясно. Тільки – ми! Товаришка Шмідт була безмежно рада і рожево-схвильована. Вона побігла до піраміди «тов. Петровскій» і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.

…А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала: – Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім? Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав: – Я – безпартійний! – ?… Ви безпартійний?

…І побігла чорна кішка.

…Товаришка Шмідт холодно сказала: – А я думала, ви в парткомі… Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і – під ним паровики. Товариш Огре сказав: – До побачення! Товариш Шмідт сказала: – До побачення! Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.

…В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки – ми!»

…На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.

…А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.

…На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна – товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.