Розділ ««Лілюлі»»

…Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска… – Гражданін, будь ласка, пропустіть!… – Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство… Сссволочі!… – Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців… Скрикнула! і – впала! За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку підвели громадяни.

…З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали, вогняні язики на тротуари. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комольське свято Нового Року… – Гражданін, подивіться, яке кошунство!…

…А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города… Новий Рік. Щастя. Думаю: чи не прийде щось інше? – Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві – і туди набралась вода… А під Новий Рік і Водохрища старого стилю, не «в стилі» уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як «Світлана». Товариш Огре згадав (бачив у друкарні, що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці: – Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски…Ні!… Не ці… – …А життя йде рік за роком, і кожного року – стрічаємо Новий Рік: «чи не прийде щось інше?…»

…Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» – і стало голодно, як зима, і непривітливо, мов осінь.

…А збоку хтось регоче й розказує про «артемівців»; про дім пролетарського студента, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога – сива зима із шкульгальною лицею в зимальну північ.

…– О… О… О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, віриш у своє призначення пророка!…

…І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає: – Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів? Тоді Маруся скаже: – Я – радість. Я – тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!… О, дзвональна звена веснальної дзвими!…

…– А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці: Браво! Браво! Браво! Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на «Лілюлі». Льоля горіла. Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки. Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, 30, у пролеткульті. Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка. Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий Рік.

…Героїня вечора – Льоля. Але герой вечора – бувший і т. д. – товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку – теж – пародії на «Лілюлі», п’єси Ромена Роллана: качали. Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз. Пішли за сюрпризом.

…Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кіхота. Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази – по руському звичаю – поцілував. Тоді публіка (машиністка пролеткульту і писар пролеткульту) вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну. Саме – ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР.

Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази – по руському звичаю – публіку, що підносила йому самовар: машиністку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках.

…А потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка зовсім залишилась.

…В театральній студії дзвеніли тарілки.

…Новий Рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя і найсправжніше це: бачити глибоке небо, чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень… Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як «Світлана».

…В пролеткульті був некрасивий карлик Альоша – з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре. Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат.

…Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Огре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату. Бігав пролеткультівський поет і всім декламував: – «О, красний прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, і вздихая, і вздихая, на панелі ізмизганих уліц струітся Первоє мая». Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав, – як і Мамочка. Він був, так би мовити, зовні всякої «авторитарности». Маруся каже: «Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму не дають покою… Пороть треба». І ще Маруся каже: «Буває, люди течуть біля серця… Правда?» – і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на «достойно» в юне небо… а хлоп’ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч.

…Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але дівчата не звертали на нього уваги. Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці. Віддалік сиділа (теж) некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама… І мама сказала дівчинці: – Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра. Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка.

…Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, по її м’яких, як пух, волоссях. Він спитав, показуючи на некрасиву жінку: – Дівчинко! Ото твоя мама? Тоді дівчинка сказала: – Я сестра мамина, у мене мами нема!

…Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали «малоросійських» пісень – трохи зажурних, не таких, як під Новий Рік.

…А Новий Рік – щастя. У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання…