Розділ ««Лілюлі»»

…І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям. І здавалось, що тротуаром бредуть надхненні мінестрелі. Здавалось…

…І раптом здалось – в шумі трамвая хтось розплющив сентиментальні очі й скрикнув нечутно – в розпуці, в божевіллі – невідомо:… – о мій прекрасний загоризонтний краю! Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степові бур’яни. Вірю!… Бо бачу – і Дафніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккаччо «Ameto», а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню…І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…

(Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

…Товариш Огре зиркнув у вікно. – Хто це?

…Ну, да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тагайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на «Лілюлі»… – І, справді: хіба такий поганий товариш Пупишкін? Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то №… – Живе? – Живе! – Ну, і Бог з ним! Але хтось не вгомоняється. Тоді це: – Товариш Пупишкін, голова пролеткульту – не просто голова: і письменник. Оповідання його починається фатально так: «Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій etc». Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?» І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!… – Це який? Це той, що йде! – Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов – не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре.

…товариш Пупишкін має «чотирьох ребятьонков» і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що «антік маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це міські міщаночки… – Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!… – А як же так? – А так, значить, «вопче». І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.

…Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: «Ми захищали Петроград… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає: – Так як, по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє? – Нє! – Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?

– Сознаніє! – Дурак!… А що таке сознаніє? Товариш Мамочка хилиться на канапу: – Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність. Тоді товариш Пупишкін розгортає книгу й рішуче парирує удар: – От тобі й Бухарін сказав… нарешті й я тобі кажу! – Нє! – Дурак… ти, мабуть, і сьогодні підпив? Тоді Мамочка в обійми: – А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарности. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективнеє творчество». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт! Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того… – Ну-ну, не кричи. Лягай спати. Мамочка: – Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплі крові… Понімаєш? і т. д. і т. п., ets…Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку? – Ну да!…Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються сині тачанки.

…І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур’є. Мадам Фур’є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечорі грала на віолончелі, її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож’їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила. Француженка – породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують. Фур’є каже: – Колего, товар хороший. Може, купите?

«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, і вона вже їм не каже: – Колего, товар хороший. Фур’є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор – це логіка її любови.

…А Льоля підвелась і зідхнула. Тоді в кімнату входить горбун. Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.

…– Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні? – Покинь дурниці! Нічого я не знаю. – А я от знаю… – І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур’є: віолончелю.

…А музика така – на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.

…І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ… – Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!… Але віолончель бурю – тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів… І знову гриміла зоря на далеких шляхах… Хеопс-Хуфу!…

…– Льольо!

– А?

– Ти слухаєш? – Слухаю. Француженка не стихала.

…І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур’є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні. І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже: – Савойя! І думає, що савояри – убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.