Розділ «Злочин»

Кметь зняв капелюха й сів біля столу.

– От подивіться на нього, – говорила Кирпанева жінка. – Добрі люди роблять, стараються, як би сім’ю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули робить… Ну, скажи ж: чого ти не пішов сьогодні на завод?

– Не всім же й робити, – невміло виправдувався Кирпань. – От і кум не працює сьогодні. Жінка похитала головою:

– І совісти в тебе немає? Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!

Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.

– Ну, ви чесний, роботящий чоловік, – звернулась жінка до Кметя. – Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть, як слід. Та невже ж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.

Кирпань вдавав із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця.

– А я все-таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло, – казав він тоном комерційної людини, яка й сама не певна того, що вона діло каже: – треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.

– Не рощот! – скипіла жінка. —Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торгівлі й бублика не дав! Він дітей жаліє… Щоб тебе так чека пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісти, анцихристи!

Кметь слухав Кирпаневу жінку й відчував, як до його обличчя підступає гаряча кров. Він дивився на підлогу, і здавалось йому, що в нього встромлено тисячу допитливих очей.

Заплакала дитина.

– Манько, іди покачай! – сказала жінка. Десятилітня дівчина повісила на гвіздок рушника й пішла до колиски.

– Ая-я-я! Спи, моя дитиночко, – заспівала вона одноманітно, тоненьким голоском.

На печі шаруділи діти і, мабуть, старший учив меншого:

– Та не так, не так. Ти от як… «ми на горе всім буржуям мировой пожар роздуєм».

Кирпанева жінка розкладала на столі біле шмаття, вибирала подерте й відкладала його. Кирпань стояв біля дверей і пускав дим у щілину. Кметеві хотілось виправдати Кирпаня, але він не знав, що сказати. Кирпань допоміг.

– Да, – сказав він, – тобі гарно говорити. А хіба в мене серце не болить? От як жили ми в льоху, так і живемо. А дехто й тепер у панських хоромах розкошує… І п’ю я, щоб ти знала, з горя. Ну да, з горя!

Кметь відчув у цих словах гнітючу правду і з полегкістю сказав:

– Правда! Це істинна правда!

– Та покачай її, щоб не вила, – крикнула жінка на дочку й додала, звертаючись до Кметя: – Я не знаю різних сволочів. І ніколи мені взнавати про них. Та тільки ж ви не потурайте на те, що він каже. Пішов він хоч раз на якесь зібрання? Хоч раз кому слід плюнув у харю?… Революціонери погані, поза хахольками тільки перешіптуються!