Розділ «Злочин»

Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно, розмірено. І знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт. Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов глухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.

Кметь подумав про Соньку, про сина, потім згадав слова Кирпаневої жінки. «Вона вважає мене за чесного чоловіка». І знову було тоскно.

– Ну, вже час іти, – мало не голосно сказав він і попрямував з двору. Але на воротях зупинився: він згадав раптом, що не має сірників. «От штука», – криво всміхнувся він: «йду на таке діло, а про головне й забув».

Отже, треба було вертатися в хату, і Кметь пішов до дверей. Жінка вже лежала на ліжку. Вона була вдягнена, мабуть, думала йти до заутрені. Каганця було прикручено. Сірників Кметь ніяк не міг знайти – Сонька, мабуть, сховала їх. Подивився на жінку: заплющені очі, очевидно, спить. Постояв серед хати, потім несподівано для самого себе ліг на стілець. Як довго він пролежав, Кметь не пам’ятає. Та тільки бачить він, ніби жінка примружилась і дивиться на нього. «Це, мабуть, здається», – подумав він і перевів очі на підлогу.

Каганець скупо блимав. І знову одноманітно дзвонили на горі… І знову Кметеві здалося, що дружина таки дивиться на нього. Він не витримав і спитав:

– Ти що, не спиш?

– Не сплю, – сказала зажурено жінка і підвелась. Потім пішла до нього й сіла на стілець. Кметь теж підвівся.

– Митька каже, слаба з тебе людина, – раптом якось глухо сказала Сонька. – От я, значить, і надумала.

– Що ти надумала? – спитав Кметь і відчув, як йому знову заскеміло в грудях.

– Надумала, що з тебе слаба людина, – говорила далі Сонька й дивилась кудись убік. – І піду я, значить, од тебе. Це не Митька навчив мене. Сама я. Як можна жити, коли в тебе серце змінилось? Треба, значить, міняти життя.

Кметь здивовано подивився на Соньчине обличчя. Прожив він із нею половину свого віку, а ніколи йому й на думку не спадало, що вона може говорити так. Тільки тепер Кметь помітив, що в неї вже не горіли щоки: позападали.

– Ти на мене не серчай! – сказала зажурено жінка. – Це не ти ведеш життя. Я оце лежала й думала: хто веде життя? І не можу сказати, тільки голова болить. Іноді й найдеш винуватого, а потім подумаєш – ні. А що хворі ми, то правда. І ніяк ми не найдемо ліків проти хвороби.

– Я не розумію, про яку ти хворобу говориш? – кинув Кметь і провів долонею по голові: так важко було од думок.

Сонька замислилась. Під скринею зашаруділа миша, і знову на горі дзвонили одноманітно.

– Я й сама думала: яка та хвороба? Не болить – значить, не хвороба, а воно виходить, що болить, та тільки не так. Он що! Не вдарив би ти мене – я, може б, і не догадалась про це. Може б, і вмерла, не пізнавши хвороби. А тепер от пізнала й радію з цього. Радісно мені, Мусію, стало, ніби я тільки-но народилась на світ.

Сонька змовкла й додала рішуче:

– Тепер піду од тебе. І не серчай на мене, Мусію: не злоба мене виводить із цієї хати.

Вона поклала руку на Кметеве чоло. Рука її була холодна, і тому, що рука її була холодна, Кметеві стало легше. Сонька раніш його ніколи так не ласкала, і цей її несподіваний рух він прийняв, як щось надзвичайно приємне. І тоді ж він відчув, як здавило йому горло і раптом захотілось йому кинутися на ліжко, устромити в подушку голову й заридати.

В цю мить кімната раптом задрижала, як під великим вибухом. Шипіння та рев розрізали тишу. На заводі переможно закричав гудок. Кричав довго, напружено. А коли знову стихло, Кметь відчув, як йому по щоках побігли теплі краплі. Почуття самітності відходило, і він уже пізнав біля себе людей з такими ж болями, як і в нього. І з жахом подумав Кметь, що він може зробити щось надзвичайно безглузде.

Він обережно одхилив Соньчину руку і, похитуючись, вийшов із хати. Як божевільний, побіг він до заводу. Переліз через паркан і, не оглядаючись, ускочив у пустельний цех. Зупинився. Стукало в висках і нічим було дихати. Плутаючись у темних лабіринтах, він ніяк не міг потрапити до резервуару з нафтою. Раз у раз чіплявся він у темряві за залізо, і воно, дзенькаючи, луною відходило під стелю.