Розділ «Злочин»

Кметь знову хотів підсобити Кирпаневі, але й на цей раз не міг. Навіть дивно було-так багато мав сказати, так багато було на що нарікати, – і не міг промовити жодного слова, ніби язик присох. І знову почало нудити його.

А жінка казала далі:

– З серцем він своїм носиться! Самогоном його залляв, стухло воно тобі. Якби горіло, не те б робив, що зараз!

Потім іще говорила довго, але Кметь уже не міг її слухати. Чув він тільки, як вона повернулась до нього й кинула:

– Ви чесний чоловік, роботящий. Ну скажіть, чи єсть у таких людей серце?

– Прощавайте, – раптом сказав Кметь і вийшов із кімнати.

До самого вечора він ходив по вулиці, його весь час навертало подивитися на пакунок із порохом. Декілька разів він навіть поривався піти до паркану й перелізти на заводський двір. Але цього все-таки не зробив і, як тільки зазоріло небо, пішов додому. Біля дверей він почув голоси. Зупинивсь і слухав. Говорив син і ніби намовляв когось. Щось стукнуло Кметеві в голову. Він потихеньку, скрадаючись, підійшов до вікна й подививсь.

Біля столу стояв Митька, а на лаві сиділа Сонька. Син розмахував руками й щось доводив матері.

– Я кажу, вам треба так зробити… – почув Кметь. Далі нічого не можна було розібрати, бо в цей момент хтось проїхав біля двору, і стук коліс заглушив Митьчин голос.

Простоявши кілька хвилин біля вікна, Кметь пішов у хату. В сінях він зустрівся з сином.

– Куди ж це ти, Митю? – спитав він.

– У завод, – відповів той.

– Знову в завод? Завтра ж свято!

– От саме того й іду, – кинув син. – Треба до свят скінчити замовлення.

Кметь поймав: «куражиться». Бачить, що батько в завод не ходить – ну й «куражиться». Увійшовши в хату, Кметь зняв чоботи й поліз на піч. І в його хаті, як і в Кирпаня, пахло печеним тістом. На столі стояла паска, а на ній лежала свіча.

– Ти б, може, поїв чого-небудь? – ласкаво сказала Сонька.

– Не хочу, – сказав Кметь.

– Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски. – І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.

– На, візьми.

Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковтнути не міг; він раптом згадав, що йому треба йти туди. Зліз з печі й вийшов на ґанок. Дві-три останні години він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.