Розділ «Частина друга»

– До Браславля.

– Чи в саме Браславля, чи поблизу?

– Поблизу, – відказав той.

Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.

– Що ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?

– Сирота.

– А ще довго лямку терти?

– Вже дотер.

– Себто вже кончивший?

Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:

– Ось білет на женитву. Вже на попа.

– Торкай! – гукнув старий на дяка. – Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.

Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась, – і таки добре, бо з гори було.

– Ге, – почав далі старий, – то твоїй матері вже можна заспівати: «богослова родшую!» Ге!… А думаєш женитись? – додав.

– Не як же й попом станеш.

– А я дівчат таких знаю! таких… А якої ти хочеш: хазяйки багатої, гарної, розумної, чи щоб все разом?

– Найлучче, якби все разом, а пройма, коли б гарна й багата.

– Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця…

Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та зажарившись, ще поганший став. А старий поглянув на його й шавкав:

– Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко й спогадати!