Розділ «VІ»

– Я застерігав його, що треба добувати Варшаву і примусити короля зріктися України назавжди, але гетьман зауважив мені, що на його думку Україна не зможе вдержати своєї волі, бо оточена ворогами, а що король згодиться на те, щоб Україна була вільною спільницею Польщі.

– Знайшов дурнів! Тобто пани зречуться своїх маєтків? Не буде того, поки не вигубимо їх всіх до одного.

– Теж саме й я кажу! – зрадів Богун. – Кінчай скоріше свою гульню та рушаймо на Поділля: понад Дністром ще чимало панів переховується по замчищах.

Так Богун ховався з своїм коханням, що не був щирим навіть з побратимом, і свою нудьгу звернув на військові справи.

– Ну, що сьогодня чула, Астарочко? – питала одного ранку Марина свою вірну служницю. – Чи немає якої-небудь новини?

Астара засміялася.

– Фатима полаялася з Ребідою. За те посварилися...

– Ой ні, ні! – перебила Марина. – Не про гаремні новини я питаю – мені вадить їх слухати. Ти скажи, чи немає яких звісток з України.

– Про те, що Хмельницький прислав ханові багато поляків – бранців, я тобі вже говорила, а от сьогодня справді велика новина: сам хан збирається йти на війну.

Дівчина почала хвилюватися.

– Так, тепер скоро повинно те статись... Україна буде вільною, а я... я буду жінкою хана.

– Так воно повинно бути, моя дитино! Козаки разом із татарами вже й так перемогли поляків, а як ще прийде сам хан з ордою, то певно вони вже зовсім знищуть Польщу.

Глибока мука відбилася в очах дівчини, і вона кілька хвилин мовчала, далі ж, потишивши голос, соромливо звернулася до Астари:

– А про нього нічого не чула? Чи живий він?

– Євнух Гамид чув од Тимоша Хмельниченка, що з прибічників гетьмана вбито тільки Ганжу на герці під Пилявою, а Чарноту поранено під Замостям, та ще Перебийніс помер від пошести, а Богун та Нечай зажили собі великої слави!

– Слава Господеві! – зітхнувши промовила дівчина, а у голові її блискавкою промайнула гадка: “певно він носить моє волосся... а носить, то не забув!”

Увечорі того дня хан, ідучи гаремом, завітав до Марини. Дівчина покірливо його привітала й поцілувала у руку.

– Ну от, дитино моя... – ласкаво промовив Іслам Гірей, – тепер ти повинна бути певною, що я чиню те, що обіцяв: Туган бей по моєму наказу допоміг Хмельницькому визволити Україну з-під польських панів, але король ще не хоче ставати до згоди з козаками і збирає нове військо. Щоб зрештою збити йому пиху, я йду на війну сам, і будь певна, досягну того, що твій рідний край стане вільним назавжди.

– У тебе добре серце, великий царю! – одповіла Марина. – Тепер і я вірю, що ти справді покохав мене, бо приймаєш на себе таку турботу і не боїшся небезпеки війни по моєму проханню. Повертайся скоріше з славою і принось із собою щастя України, а я зустріну тебе з коханням у серці.

Через кілька день після того по вузьких вулицях Бахчисараю сурмили сурми, іржали і нетерпляче били копитами тверду землю баскі коні, а за брамою, на розлогому полі, скільки оком глянь, коливалося й виблискувало зброєю татарське комонне військо. У передньому подвір’ї ханського палацу зібрлися мурзи та беї і, сидячи на конях, чекали, поки вийде хан.