Розділ «V»

Так була добута ця необорима фортеця, не зробивши жодного постріла з своїх великих гармат. Через скілька день Богун вже догнав гетьмана на Саксагані.

Ганжі та Джеджалію пощастило ще дужче. Біля Кам’яного Затону вони перестріли полковника Кречовського, що колись приятелював з Хмельницьким.

Той плив байдаками з півсотнею реєстрових козаків окремо від Барабаша, і Ганжа легко умовив його козаків стати за свою віру та за волю України й приєднатись до Хмельницького. На другий день, коли прибув до Кам’яного Затону Барабаш з усіма реєстровими козаками і став на ніч табором у березі, Ганжа почав збирати козаків купами й умовляв усіх згадати про кривду польську та про муки єдиної козацької неньки-України, і допомогти Хмельницькому визволити рідний край.

Розмова завзятого запорожця робила на слухачів великий вплив, і козаки почали хвилюватись, вагаючись, на який бік стати. Сумління тягло їх, щоб приєднатися до своїх братів, але жах того катування, якому були свідками на своїх товаришах за попередні повстання, ще тримав багатьох у своїх пазурях. Щоб прискорити справу, Джеджалій взяв свій довгий спис і пішов до Дніпра, де у байдаці вже ліг спати Барабаш.

– Де зрадник, що продав козацьку волю ляхам за панські ласощі? – гукнув Джеджалій. – Де панський прибічник, що переховував і таїв од нас королівські привелеї? Бийте, пани-брати, ляхів і недоляшків, ворогів України!

Барабаш прокинувся, а на нього вже був направлений гострий спис Джеджалія.

– Молися Богу, зрадливий перевертень, бо прийшов твій останній час!

З тим Джеджалій проштрикнув Барабаша своїм списом і, піднявши угору, вкинув у бурхливі хвилі Дніпра.

Побачивши, що Барабаш загинув, реєстрові козаки надалі вже не вагалися, а почали кидати у річку всіх поляків та українських перевертнів, що були за старших над реєстровиками.

Пятого Травня 1648 року, ще до схід сонця, молодий Потоцький почав виводити своє військо з табору і становити його до бою. Блискуче й пишне було польське військо. Увесь берег невеликої ріки Жовті Води і степ позад неї вкрилися вершниками. Декілька полків тих вершників були у блискучих панцирях та мідних шоломах; другі були з звірячими шкурами через плече; треті – у блакитних, золотом гаптованих кунтушах з блискучими китицями понад плечима; ще інші були вбрані великим пір’ям. Були тут і улани, й драгуни, і жовніри, й німецькі рейтари. Більше десятка тут було славних полків з кількома десятками гармат... А понад усім тим військом, немов квітки по полю, маяли на довгих списах ріжнокольорові прапори.

Почало вставати зза безкрайого зеленого степу червоне сонце і заграло своїм рожевим промінням на тому пишному війську та на його вигостреній загартованій зброї.

– Не втечуть тепер од нас хлопи! – говорив задоволено Потоцький своїм прибічникам. – Хоч і не варто б об них поганити зброю – канчуками годилося б розігнати цю наволоч. Коли ж кляті зберуться знов у другому місці, так ліпше вже виб’ємо це бидло відразу!

Тим часом у козацькому таборі військо стояло великим колом, а посеред нього, оточений полковниками, красувався на коні, з булавою у руці, гетьман Богдан Хмельницький, а над ним маяла біла корогва Війська Запорожського.

Нещодавно став гетьманом Богдан Хмельницький, але міцно, сміливо й твердо держав він у руці булаву, і всі, хто бачив у цю хвилину його постать, розуміли, що з рук гетьмана не випаде булава додолу.

Ось він підняв булаву угору, щоб козаки притихли, і почав промовляти:

– Брати мої рідні... Лицарі – молодці! Нехай буде відомо всім, що не за ради слави й здобичі взялися ми за шаблі, а обороняючи життя й волю свою та дітей і жінок наших. По всіх землях люди обороняють життя й волю свою; навіть тварюка нерозумна і та робить те саме! Годі вже нам бути невольниками у своїй власній хаті! За те, що ми проливали свою кров, захищаючи од ворогів Польшу, ляхи одібрали од нас, і землю, й волю! Чи не нас звуть вони проклятими хлопами й бидлом? Чи не вони замордували гетьманів наших Сулиму, Наливайка, Павлюка й Остряницю? Сердешні страдники, що сконали від рук катів, простягають до вас з того світу свої руки, благаючи помститись за їхню кров і за неньку нашу Україну. Невже ж не станемо ми як один за волю України?

Застогнала земля й зашуміло повітря од вигуків кількох тисяч козаків:

– За волю! За віру! За неньку Вкраїну!

Голосно розійшлася луна понад Жовтими Водами й одгукнулася аж у Княжих Байраках, що зеленіли своїми рясними дубами позаду польського табору. А в тих байраках саме під той час Перебийніс з своєю ватагою козаків перекопував шляхи, рубав засіки та копав вовчі ями, щоб не дати ворогам України втекти й уникнути козацької помсти.

Разом з реєстровими козаками у Хмельницького стало стільки війська, скільки й у Потоцького; але під рукою Хмельницького у залозі був ще Туган Бей з чотирма тисячами татарів. З другого боку, поляки були узброєні далеко краще за козаків та татарів і мали багато гармат, тоді як у Хмельницького було всього одинадцять поганеньких гармат з запорожської Січі, і ніхто б не вгадав зараз, хто буде переможцем.