Розділ «ХХІ»

На виду невольниць вже не було ні жаху, ні розпуки, вони були спокійні. Смерть, що мала зараз зняти їхні голови своєю гострою косою, не лякала їх... Тільки сум одбивався в очах Марини... Сум за страченим життям... за розбитими мріями.

Хамамбет дивився на Марину здивовано й глузливо:

– От яка, подарована мені ханом, жінка! Захотіла до своїх гяурів-хлопів. Ні, голубко моя, цього не буде... я надіну на тебе пута!

– А ти, зраднице! – звернувся далі гнівний мурза до Астари. – Ти так слугувала своєму володареві? Відтяти їй голову мечем!

Астару вхопили євнухи за руки.

– Володарю! – впала навколюшки Марина. – Або її помилуй, або й мені разом накажи голову відтяти. Не можу я жити без неї. Все одно я собі смерть заподію!

Тут до Хамамбета обізвалася Гафіфе:

– Найліпше вчинеш, володарю мій, коли скараєш і її на смерть, бо все одно вона тобі зрадить!

– Ні, цій ще рано покидати землю! – сказав мурза, мимоволі задивляючись на красу Марини, що у чоловічому вбранні здавалася ще більше чарівною.

– Молю тебе, володарю! – припала до ніг мурзи Марина. – Я ноги тобі цілуватиму – помилуй Астару!

– Дурниця це! – скрикнув Хамамбет, і показуючи на втікачок, додав твердо – молодій надіти пута, а старій відтяти голову!

– Прости мене, Астаро! Це я тебе згубила! – Скрикнула Марина, ламаючи з розпуки руки.

– Прощай, дитино моя! – обізвалася Астара вже з-за намету. – Не рви свого серця. Мені однаково, як вмерти...

В цю мить Марина вихватила з халяви свого чобота ножа й хотіла вгородити його собі у серце, але євнухи вхопили її за руки, одняли ножа, переодягли знову в жіноче вбрання, й, посадовивши на софу, спутали їй ноги сирицею.