Розділ «ХІХ»

– Ні від кого не вчився! – одповів той, повернувши до Богуна своє незряче чоло. – Сам усе те бачив. Сам скрізь з ляхами бився, а як захопили вони торік мене пораненого, та випекли мені очі так оце мені Господь милосердний так дав, що все, що було, пригадую та й виспівую.

Кобзаря почастували горілкою, і він почав заїдати салом. Богун придивлявся до співця і пригадував, що схожий на нього козак бував і біля нього у походах.

– Чи ти не Дмитро Верша? – спитав вів.

– Та Верша ж! А ти хто?

– А я Богун Іван!

– Ну, поздоров тобі, Боже, що ти впізнав мене незрячого! – сказав кобзар і, знявши трохи шапку, вклонився Богунові. – Ти славний козак і коли помреш, то я й про тебе пісню складу. Тільки живи собі на здоров’я, а Україні на славу!

– Що ж ти про мене співатимеш?

– А що мені Господь скаже! А от тільки не у гнів тобі, Богуне, скажу: Нечай любіший за тебе нам був.

– Але через що саме?

– Бо веселіше з ним було. Хіба б отак у таборі було, коли б ми оце з Нечаєм зараз стояли? – Та тут би горілка, музики, танки! Земля було стогне од гопака. То певний козак був, а ти хоч і великий войовник і лицар, та тільки не козацької вдачі: не п’єш, не гуляєш, сумуєш чогось...

– Так уже мені Бог дав! А чи добре ж, що Нечай так гуляв? І сам поліг головою і полк свій вигубив...

– Полягли вони, правда проте дай, Боже, всякому так! Чого довго по світу поневірятись? Аби слави козацької здобути!

У цю хвилину позаду почулися голоси. Хтось питав про наказного гетьмана.

Богун підвівся і побачив з десяток селян, узброєних хто чим.

– Що скажете добрі люди?

– Куди ж це ти, пане полковнику, з козаками мандруєш, а нас знову на поталу неситим панам покидаєш?

– А ви звідкіля? – спитав Богун.

– З Демівки. У нас зібралося аж три тисячі козаків. Не хочемо ми ані панам коритися, ані осель своіх покидати... будемо битися до останнього. Дай же нам помочі, бо чутка є, що ляхів, як сарани йде!

– Не воля моя, щоб вам, брати мої, помочі дати, бо йдуть татари на Умань, і мусю я те місто заступити, щоб на Чигирин татарів не пустити.

– А як же ми? – бідкалися селяни! – До нас же з околиць люди позбігалися. Самих жінок та дітей більше як десять тисяч скупчилося. Знущатимуться з них ляхи: жінок гвалтуватимуть!