Розділ «Частина третя»

Розмовляючи й переписуючись з галичанами, я запримітив, що зростові серед них, навіть серед світських, щирого демократизму й прогресизму шкодить догматична формалістика юридична не менш богословської. Я думав, що ширший еволюційний погляд на право, в зв'язку його з загальною еволюцією громадського життя й думок, а також студії т. зв. народного, побитового права (droit coutumier, обычное право, як кажуть у Росії) розширить у галичан їх громадський світогляд і допоможе серед них зросту правдивого й реального народовства. В Росії саме тоді почали пильно братись за «обычное право» і спеціалісти й дилетанти, і серед того заходу українцям (Чубинському, Єфименку, Кістяківському і др.) належала, мабуть, чи не передова роль. Не можна було знайти чоловіка, придатнішого над Кістяківського, щоб защепити такі ж студії з усіма їх аксесуарами й наслідками серед галичан. От про це я й «ворожив» із Кістяківським, як він переїздив додому з Неаполя через Флоренцію на Відень і Галичину, із січовим кореспондентом, до котрого я писав про К[iстяківсько]го. Як видно з листа січовика, ентузіазму і планів не бракувало з обох боків. Але все те не привело ні до яких практичних наслідків. Галичани матеріалів ніяких К[iстяківсько]му не послали, а К[iстяківський], наскільки мені звісно, зав'язаних у Відні взаємин не піддержав. Скажу при нагоді, що й до цього часу на полі студій нар[одного] права в Галичині не зроблено нічого. Років з п'ять про це було знову знялась розмова в «Академ[ічному] братстві»; мені писали звідти про вироб програми студій нар[одного] права, економії, особливо спілок, я послав туди колекцію дотичних російських видань, та з того рівнісінько нічого не вийшло, хіба що й моя колекція розрізнилась, так що тепер нема її ні у мене, ні у кого. Навіть готова вже трохи не від 10 років зводна праця М. Павлика про народні економічні спілки в російській Україні, праця, котра мала появитись в виданнях «Просвіти», десь застрягла. Чув я, що мудрі голови навіть перелякались її, бо, мовляв, спілка-асоціація, а це ж соціалізм, а далі нігілізм, атеїзм і т. д., і т. д. і небезпечне перед святим Юром, поляками, «Червоною Русю» і т. д., і т. д.

З програми січовика § 1-6 видно ясно, яку працю наміряли ми закласти серед народовців. Я додав до пунктів січовика ще два: бібліографію і біографії. Як згадано було вище, увесь той план зоставсь невиконаний.

Згаданий в листі мій «Викуп землі крестянської» були мої замітки, котрі я зробив наскоро по таким матеріалам, які знайшлись у мене під рукою в Флоренції, по просьбі січовика, котрий хотів собі пояснити емансипацію й аграрний стан селян на Україні. Січовикові ті побіжні замітки видались джерелом досвідів, і він запропонував помістити їх у «Правді», поповнивши їх матеріалом про Галичину, а я забажав, щоб додати й буковинський, і угро-руський матеріал. Справа та так і зосталась невикінченою, і вже аж через три роки, коли С. Подолинський попрохав мене виредагувати його брошури про хліборобство, то я, здобувши статистичні деталі про Галичину від Волод. Навроцького і розшукавши дещо по німецьким джерелам про Буковину і угорську Русь, помістив у ті брошури огляд аграрного стану різних кутків нашої батьківщини.

Цього, думаю, буде більше ніж досить для того, щоб пояснити долю наших з січовим приятелем заходив коло впорядковання студій над «Vaterlandskunde»[25] в австрійській Русі. З поводу останнього уступу листа січовика про слов'янські плани цюріхчан, а власне, С. Подолинського, варто сказати кілька слів.

Тоді саме в Відні, Швейцарії й Парижі вироблялись початий тієї сербської радикальної партії, про котру тепер стільки розмовляють по всьому світі. Початки ті виходили з кружка Свєтозара Марковича, котрий був у близьких взаєминах з російськими соціалістами і навіть спершу був просто учеником Герцена, Чернишевського, Бакуніна і т. ін. Але Св. Маркович умів самостоячи переварити ідеї їх і приложити до обставин своєї власної землі і виробив собі оригінальну політичну філософію, в котрій досить органічно зілляв космополітично-прогресивні тенденції з національними змаганнями сербів, і поставив соціалістичні аспірації на грунті готового демократично-задружого побиту сербського народу. (Див. найбільше його «Србиjа на Истоку і Чтире чланки»). Молодші приятелі і ученики Св. Марковича, котрі пережили його, вміли дальше піти по його дорозі і вміли зостатись радикальними поступовцями, а при тому й реалістами, чесними опортуністами, коли можна так сказати, і стали тепер справді народною і при тому могучою партією в Сербії.

С. Подолинський, хоч був впередчиком, але при тому був занадто українець, щоб не симпатизувати таким пробам локалізування інтернаціонального соціалізму. Окрім того, були в Цюріху деякі інші росіяни, між ними й кияни, котрі ближче стояли до бакуністів, ніж до лавристів, і через те почасти й поділяли традиційний панславізм Бакуніна, котрого старий агітатор, ще живший тоді в Локарно, ніколи до кінця не залишав. Ось на якому грунті основувались цюріхсько-українські плани впорядковання слов'янської взаємності і у Відні.

Як видно з листа січовика, ті плани не знайшли собі у нього, та й взагалі у віденських галичан, симпатії. Через нехіть галичан звичайно розбивались усі наші тодішні й пізніші заходи – оформити й уміцнити взаємини наші з сербськими радикалами, про що не раз знімалась розмова й опісля, в часи, коли С. Подолинський їздив (в 1875 р.) в Чорногорію через Відень і коли, в 1875-76 рр., українці їздили добровольцями в герцеговинсько-сербське повстання і один з них, Софрон Круть, перекладав і перероблював на нашу мову твори Свєт. Марковича. А тим часом близькі взаємини наші з сербськими радикалами, думаю, не зостались би без корисного впливу й на народовський рух в самій Галичині.

Само по собі лізе тепер мені під перо порівняння того руху з радикальним у Сербії. Оскільки слабішим видававсь сербський кружок Св. Марковича в 1870-1873 рр., напр., од клубу К. Сушкевича. А яка різниця тепер!… Що то значить.

«Не лукавити, а просто йти!» – як сказав один поет, зрештою, не сербський, а наш…

Женева, 4 юня 1889.