Розділ «Частина третя»

– Ні, ніяк не можна!

Я просто ухам своїм не вірив. Скрізь, – в Німеччині, в Чехії, в Італії, Франції, Швейцарії, – досить було мені увійти в школу, обернутись чи до директора, чи до вчителя, сказати, що я сам професор, або показати карточку, то всі двері мені були відчинені, все мені показувано, давано статути, справоздання, програми і т. ін. А тут я приїхав до єдиної гімназії з моєю рідною мовою – і зась!… Кажу це все пану директору.

– Не можна без шкільної ради, – відрізує коротко й сухо. – Напишіть у шкільну раду.

– А коли відповідь можна получити?

– За тиждень або за два.

А я позавтрому мусив виїздити зі Львова у Київ, куди й так уже спізнився!…

---

ДОДАТОК

---

Лист січовика до М. Драгоманова. Відень, 22 квітня 1873 р.

Високоповажні Михайле Петровичу! Хвалився я, що до неділі Вам писатиму, а тут второк вже наскочив, і я взявся за письмо, і не знаю, чи зовсім толково воно вийде, бо дуже утомив мене кашель і морочить голову, зовсім нездорово починається сей рік у всіх і всюди. От і Кістяківські до сьогодні рана мусили сидіти у Відні, і для дітей», і самі, виносячи вплив острого та якогось наче їдкого весняного воздуха, поки з нічлягами у Кракові і Львові вирушили на Вкраїну. Добре Ви ворожили Кістяківському; я і другі таки закохались в Александра Федоровича, у твердий завіт поклали держати з ним переписку іменно етнографічну, в предметі народних юрид[ичних] обичаїв. Розуміється, що записана тут праця в Галичині ще й не починана, бо готових вона людей, спеціалістів вимагає. Ще раз дуже Вам дякую за знайомство з Кістяківським. Через нього я й передав листи з інструкцією і адресами щодо виставки в Київ і Харків для дальшого розширення.

Зганув я оноді про потребу сходин наших людей у Львові. Пристаючи на Вашу раду зробити сходини при зборах «Просвіти», додаю ще короткий програм тутки і шлю його Вам з просьбою, коли він і по Вашій думці буде, толково і ясно пересказати Навроцькому, а той при случаю, напр., в клубі у Сушкевича людей добере і працю розправить, щоб богдай уже раз розпочалась і в Галичині умна робота. Сего ради пропоную з'їздові в основу політичного будучого органу розібрати між себе слідуючі праці:

1. Статистика Галичини на тлі загальної (Інвентар). (Навроцький, В. Ганкевич).

2. Викуп землі селянської (історія землевладіння перед 48 р. і по[сля] (Качала, я).

3. Історія шкіл народних (Федорович, Заячківський старий, О. Слюсарчук).

4. Історія асоціацій громадських, народних товариств, інститутів, фондів (Остап Лівицький).

5. Історія уніатської церкви і її управства (Никола Січинський, Дан. Танячкевич).

6. Огляд політики (публіцистики) галицької (Андр. Січинський, О. Терлецький).

Першим ділом було би згромадити і прописати чисто самі джерела, автентичні за порядком, оставляючи на боці рекримінації і жадання на підставі догадів і позорів, оставляючи про дефінітивну програму заключення прямі. Політику треба підняти на степень поважної науки, котора з другими помагає порядкувати людські взаємини, стати виразом видосконаленої асоціації, ступаючи по всіх вітях її. Для кожної віті треба окремого чоловіка, спеціаліста, писателя з визначеним полем. Ряд таких праць, появившись поки в «Правді», приготовив і видав би «програму політичну Галичини» з новим її органом. При нім стояли би редакторами повищі люди.

Приготовившись трохи, раді б вступати у взаємини з радикалами великоруськими, не то з українськими, і тут Ваша поміч буде необходима. Бо не обійшлось би без односторонностей і екстремів серед нашої громадки, котра, як Ви, бачивши малу ще силу українсько-індивідуального ходу (по-вашому, центрифугального), хоче його раціонально скріпити, та зперед поривів денних страстей мусила б через добру половину пусто зруйнувати сили без, хай скажу, уніоністичної тангенти при сепаратизмі, без гуманного світла на національність. Думаю, що не тільки істота, але й сама технічна часть журналів, як «Петерб[ургские] ведо[мости]», була би взором для львів'ян, готовлячись до основання свого органу, і тому, як будете писати Навроцькому, не забудьте акцентувати, щоби «Бесіда», коли ще «Ведом[остей]» немає, скоріш їх виписала. На початок почав я уже переписувати для «Правди» Ваш «Викуп землі крестянської» яко двер до такої ж статті про Галичину. Австрійські матер'яли до цього і всіх повищих тематів несказанно розсипані, увесь обшар – дике поле.

Дуже цюріхські (Подолинський Сергій) клопочуться основанням слов'янської читальні у Відні, а не можуть чи не хотять з переписки спізнати, як дуже сему противні тутешні услов'я.

Як здоров'я Вашої пані, їй клонюся низенько. Вашу руку стискаю сердечно.

З поводу першого уступу повисшого листа варто б було розказати дещо про побуток за кордоном Кістяківського, про те, як він перед виїздом за границю з Росії в 1871 р. обіцявся щиро прилучитись до української праці, з яким ентузіазмом виголошував мені ті обіцянки в Гейдельберзі, як гарячивсь при тому, що я йому розказував про «Січ» віденську, як зачарував січовиків своїм українофільством, чужим від московської примішки, котра не подобалась січовикам у мене, наприклад {«Александр Хведорович походжа серед нас, як лев», – писали мені з «Січі».}, а потім про те, на чому скінчилась уся та загранична гарячка, коли повернувсь наш українофіл додому. Та це все, хоч дуже характерне для психології українофільської, входить більше в мої російсько-українські спомини, ніж в австро-руські. Скажу тілько небагато, щоб пояснити слова мого кореспондента.