Розділ «Частина третя»

– Коли жінка по своїй волі, знаючи чоловіка, йде заміж, а чоловік теж по волі вибирав собі жінку, то чого їм не вірити одне одному і т. п.? Де більше сторожі, там більше й неморальності {Коли не помиляюсь, Ганкевич перед тим побував трохи в Росії.}.

– Та може, й так… А тільки я б завше боявсь лишити свою жінку саму з мужчиною, – сказав літератор і замислився.

Треба, зрештою, сказати, що був один пункт, на котрому усі знайомі мені народовці були радикали, – це справа перевозу в Росію цюріхського «Впереда», не глядячи на його нігілізм. Кілька днів передо мною проїхав через Львів С. Подолинський і привії цілих дві скрині «Вперед[а]» і деяких брошур того ж характеру. Він успів роздати декому з народовців по екземпляру нової книжки, цілий зміст якої був навіть для мене секретом, бо, бачите, цюріхські конспіратори казали, ще не треба нікому показувати за границею, аж поки не перевезений буде перший транспорт у Росію. Тільки дорогою з Цюріха до Мюнхена С. Под[олинський] признавсь мені, що між його пакунками їде «Вперед»; і, виїжджаючи поперед мене з Мюнхена, питав мене, з ким би у Львові вмовитись, щоб поміг перевезти через кордон ті пакунки, про що розмовляли зі мною впередчики й у Цюріху. Я дав йому кілька адресів і візитових карточок, хоч особисто сам Подолинський знав у Львові більше людей, ніж я, бо він їхав у Цюріх через Львів і Відень. Але Подолинський казав, що моя рекомендація поможе йому ві Львові {З того, що розказано в попередній голові, а також в моїй книжці «Историческая Польша и великорусская демократия» видно, в чім я сходивсь, а в чім не сходивсь з кружком впередців, але я вважав своїм обов'язком помагати розширенню в Росії всякого вільного слова, тим паче, що я сподівавсь, що наш гурт матиме в Галичині чи так чи сяк і свій орган. В справі відносин моїх спеціально до С. Подолинського, про котрі навіть напечатано лист його батька в «Русской старине», я мушу сказати, що С. П[одолинський] ніколи під моїм впливом, власне, не був. В 1870 р. я бачив його раз чи два в Києві в одному кружку молодіжі, де Зібер читав свої реферати про Маркса; потім я в початку 1873 р. дістав од нього з Цюріха лист, в котрому він прохав у мене згаданий реферат про Шевченка, далі він мені прислав літографовану програму «Вперед[а]», на котру я послав свої уваги, не згідні з многими точками загальними і спеціально в польській справі. Про це ми спорились не раз і в Цюріху, але С. Под[олинський] зоставсь впередчиком досить переконаним. Опісля вже він починав зближатись до моїх поглядів, але наші публічні взаємини були більш у тому, що С. П[одолинський] поручав мені друкувати його готові праці, котрі я іноді мусив місцями поправляти – в якому змислу – чи в гострішому, чи в поміркованішому, читач побачить в свій час. На друк тих своїх праць С. П[одолинський] вислав мені гроші по рахунках друкарень.

Коли ж в 1879 р. С. П[одолинський] зачав видавати своїм коштом періодичну «Громаду» (проект, котрому я довго протививсь, – покликаюсь на М. Павлика) і коли розлютовані за те його родителі (про котрих С. П[одолинський] завше казав мені, що вони знають і навіть в основі поділяють його погляди) здумали покарати його, мов малу дитину, і залишили його без грошей, так що по смерті свого першого сина С. П[одолинський] навіть телеграфував мені, щоб я вислав йому 100 фр[анків] на похорон, і потім незабаром заболів, розстроєний, між іншим, і тією мукою, яку йому завдали освічені і багаті родителі його, то він зоставив за своєю «Громадою» довгу 900 фр[анків], котрий я й виплатив сам. Пишу це не для того, щоб убіляти себе від болота, кинутого на мене родителями С. П[одолинського] в «Русской старине», а для характеристики тих російських кругів, до котрих належав батько С. Подолинського, один з поетів «пушкінської плеяди». Додам, що С. П[одолинський] був єдиний син у своїх родителів і що маєток їх, котрий вони так берегли, купив у них бувший київський ген[ерал]-губ[ернатор] Чертков, орган котрого «Киевлянин» приймав досить велику долю в нагінці на С. Под[олинськ]ого і на мене з приводу періодичної «Громади» якраз перед тим, як влагодилась оця спродаж.}.

Приїхавши у Львів, я довідавсь, що справа перевозки «Впереда» досить там звісна і всі до неї показували симпатію. Декому я заявив своє здивування і почув відповідь: «А нас що то обходить? До наших соціалізм не пристане, бо в нас соціальної квестії нема». Таке, між іншим, казав і К. Сушкевич.

Через кілько часу й галицько-польська преса, і, власне, такий «Dziennik Polski» навіть з превеликою похвалою говорив про «Вперед» і про російських «соціальних революціонерів» як про «єдиних чесних москалів». Я тоді більше зрозумів галицьку логіку. «Против Москви й соціалізм добре, а до нас він не пристане, в нас соціальної квестії, мовляв, нема!»

Тільки ж який голос підняли ті ж самі польські газети, а з ними вкупі й русини-народовці з «Правдою» на чолі, коли трохи згодом поліція зачепила кількох русинів, а у них знайшла видання впередські і українські книжки соціалістичного характеру, а в одного знайомого їм і мені росіянина також листи з редакції «Вперед»! Але ця історія належить уже до дальших голов моїх споминів. Тепер я тільки зверну увагу читачів на те, що, власне, львівські народовці, котрі противились ширенню моїх думок культурних і громадських як мовбито нігілістичних, приняли й ширили безпечно ті самі російські твори, в котрих соціалізм виливсь у такій, власне, формі, з якою я не міг солідаризуватись, між іншим, і як свідомий українець, і з котрими мусив навіть полемізувати спершу усно, а при першій змозі й печатно. Звісно, вони думали, що «проти Москви» все можна, хоч і в Москві, тобто в Росії, єсть же й українська молодіж, котрій приходилось вибирати між «Правдою» і «Впередом». Але вони не подумали, що «Вперед» же буде ширитись і серед галичан, котрим теж прийдеться рівняти його з «Правдою» ж… Познакомившись досить з народовцями, я схотів заглянути й до «славістів», хоч і знав зарані, що я там знайду. Я поклав зовсім обминути публіцистів партії, бо бачив у їх заходах явно вже антипатичні способи прямого доносу, та ще й на два боки: у Відень, і в Москву (у народовців донощицька струна тоді ще майже зовсім не бриніла), і поклав подивитись тільки на «Народний дом» та познайомитись з одним ученим партії. В «Народному домі» я знайшов, консерватора (пок[ійного] Палюха), і він мені одповідав на питання про бурсу, про видатки на добродійні цілі, але головного для мене, музею і бібліотеки, не показав. Каже: все невпорядковано. А коли буде впорядковано? Не звісно; нікому працювати.

Ученого я застав у Святому Юрі. Він прийняв мене боязненько і не через те, що я був би то українофіл (здається, він про мене, яко такого, не чув), а як російського чиновника. Скоро по привітанню він почав мені жалітись, як «принаслідують» поляки всякого русина, котрий має стосунки з росіянами, і ніяк не хотів згодитись з тим, що я йому казав, тобто що тут, між іншим, винні й самі ті русини, бо вони роблять самі якусь таємність зі своїх взаємин. «Коли Ви, як кажете, ніяких цілів політичних не маєте, а тілько наукові та національні, – казав я, то й поставте їх одверто та й показуйте зуби кожному, хто на вас кинеться, то потроху й привикнуть та й перестануть чіплятись». Учений на те почав мені вираховувати, скільки він потратив на тому, що його обійшли посадами, на котрі він мав право, і все лиш за те, що його вважають за «москвофіла». Рахунок був чималий.

– А що я за те з Росії дістав? – спитав учений мов про себе і потроху перейшов до своєї любимої праці, до якогось географічно-археологічного словника і дійсно ожививсь, коли заговорив про це.

Показав він мені й кілька уривків тої праці. На мене повіяло духом антикварів XVI-XVII вв., з тою різницею, що у них, а надто у італьянців і голландців, було більш Живого нюху або хоч артистичного чуття та архітектурного інстинкту. А тут якісь шматочки без початку і кінця, без провідних ниток, немов миша нагризла кавалочків, серед котрих іноді виявлялись і дорогі.

– Ну, ось я показував свою роботу графу Уварову, – казав учений своїм язичієм, – питав, чи не можна б у Росії видати її, так він нічого не сказав. От Вам і Росія! А тут «яринаслідують».

«Вот вам и настоящие русские!» — думав і я, прощаючись з галицьким ученим. Посадити б його справді серед «русских учених» в Петербурзі або в Москві – чи признав би там його хто-небудь за свого? Я пригадав собі те, що мені розказували професори одеські про той сюрприз, який зробив серед них і своєю мовою, і своїм змістом лист Головацького, котрого слов'янофіли й міністр Толстой хотіли було посадити в Одесі на кафедру «русского языка и словесносте», і як сам Толстой, котрий случивсь на той час в Одесі, побачив, що така професура в Росії може бути справжнім скандалом, і сказав, що для Головацького він має «другоє назначение». А цей новий екземпляр «настоящего русского» із Св[ятого] Юра перевищав усе, чого навіть я міг ожидати.

Пора вже було їхати додому, так треба було діждатись пакунків з книгами, надісланих з Гейдельберга. Щоб заповнити час, я почав оглядати деякі місцеві «достопримечательности». Коли чую, що вже скінчились гімназіальні вакації, незабаром почнуться лекції в гімназіях. (А в університеті ще ні, через що, між іншим, в цей проїзд я не бачив у Львові ні університету, ні його професорів). На «Бесіді» я побачив кілька нових лиць, але вже ніколи було й знайомитись з ними. Одно тілько мене зацікавило іменем, котре було підписане, між іншим, на одній досить радикальній брошурі, виданій в 60-ті роки. Мені сказали це ім'я, показуючи на кругловидного мужчину за карточним столом у «Бесіді». Поки я стискав йому руку, він, якось по-солдатському витягшись, сказав мені, мов командиру:

«Скажіть, будьте ласкаві, щоб на мене не накидали іншого громадського діла, я хочу викінчити граматику; я вже раз писав був, так вони десь згубили в «Просвіті».

Я не знав, що й відповісти, і потім, буваючи в Галичині, якось боявсь і приступитись до цього чоловіка і не сказав з ним і п'яти слів, тим паче, що мене остерігав од нього й Куліш, котрий мав з ним стосунки в 60-ті роки. В 1876 р. цей же самий муж напечатав мені чимало компліментів за «Переднє слово» до повістей Федьковича, коли воно вийшло окремою книжкою в Галичині. Тільки ж слідом за тим, коли через арешт галицьких «соціалістів» в 1877 р. з мого імені зроблено було страхопуд в Австрії, той же самий чоловік напечатав на мене особистий пасквіль, в котрому розказував, як я, мабуть, чи не посланий російським урядом, змагавсь затягти львівських народовців у московський нігілізм, як вони зірвали зі мною всякі відносини й як я тоді почав наводити на них поліцію австрійську і т. ін. Я згадую цього чоловіка і ці деталі, котрі радий би був проминути, для того, що й вони мені здаються характерними: в Росії ні серед москалів, ні серед українців я не бачив ні того способу пошани, з яким говорив зі мною той чоловік, ні такого, власне, сорту пасквілів. А в Галичині бачив не раз і чув про такі речі од других теж не раз…

Днів за два до виїзду, почувши, що лекції в гімназіях уже почались, я спитав двох учителів руської гімназії, чи можна мені прийти до них на лекції. «А чому ж?» – кажуть. І ми вмовились про години.

Коли це в «Бесіду» входить нова особа. Мене підводять: «П[ан] директор руської гімназії». Я дуже радий і кажу йому про велике щастя, що я таки не виїду зі Львова, не побувавши в руській гімназії, єдиній на світі з нашою викладовою мовою.

– От, – кажу, обертаючись до професора, котрий мене рекомендував, – добродій NN дозволив мені прийти завтра о такій-то годині на його лекцію. Сподіваюсь, що й Ви позволите, – прибавляю з формальної віжливості.

– Ні, – каже, – не можна без дозволу шкільної ради!

Мене мов водою облито. Та й професори змішались, а один замітив, що, певно, можна й без шкільної ради.