Розділ «ДІЯ П'ЯТА»

Микита. «Братом»! (Сокира падає з його рук). Свята, свята душе!… (Прожогом кидається до дверей; ухопився за одвірок і мовби зомлів), Боже, боже милосердний! Прости!… Свята душа!…

Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку). Це ти, Микито? (Підходе до нього). Що це з тобою подіялось?

Микита (хапає його руку). Цить, цить!… Не буди Семена!… Брат! Чуєш: «брат»?… Не буди ж його!… Споглянь на мене, я вже мертвець… Зв’яжи мене, задуши!… Я не пручатимусь… Чуєш, я вже мертвець!… Пташка манесенька крильцем зачепе злегенька, і я звалюсь, як сніп… Бачиш он сокиру? Візьми ж її, зотни мені голову, тільки не кажи Семенові!… (Шепочучи). Свята, свята душа!

Іван. Микито, Микито, що це ти задумав? Чи вже ж ти забув, що бог милосердний є на небі, котрий все це бачить?…

Микита. Цить, цить!… Мовчи!… Не гомони!… Молись скоріше господеві! Він вчує твою молитву і обернеться до твого благання!… А я боюсь підвести очі… (Припада до його грудей і важко диха). Одарко, Одарко!… Нащо ти так любо глянула мені в вічі? Ох, задави ж мене, Іване! Бачиш ондечки сокиру? Дивись, як вона блищить!… Я одвертаю від неї погляд, а вона ще дужче лисниться перед очима… Розумієш, куди мене нечистий вів? Я звір лютий, скажений!…

Іван. Вгамуй своє серце, бідолаго! Бачиш, господь одвів тебе від гріха! Молися ж йому, милосердному!

Микита. Не вмію я молитись! Не вмію і не насмію!…

Іван. Зоставайся, кажу тобі… Нащо людям показувати своє горе, коли у них і свого до пропасті. Якби зібрать сльози усіх таких бідолаг, як ми з тобою, то можна б було увесь світ затопить!… Кого ж ти хочеш здивувати, розжалобить своїми слізьми? Не байдужі до сирітських сліз… Ти не злодій, не душогуб!…

Микита (вхопив його за руку). Мовчи, мовчи!… Дивись, дивись! Ондечки нечистий простяга до мене свої залізні пазури… Перехрести мене! Заховай, заховай мене від його пекельного погляду!…

Іван. Тобі знов невіть-що ввижається!… Заспокойся!…

Микита. Ходім, пора… Ходім туди мерщій!… Тупи, на кладовище, до батька, до неньки… Ондечки кладовище!… А на батьковій і неньчиній могилі і хреста нема!… Бачиш? Треба попрощатись, поблагословитись в далеку дорогу… Помру в степу; ніхто не побачить, ніхто й не поплаче… Прощай, село, колись чине! Прощайте, батьківська і неньчина могила… Прощайте всі… Прощай, Одарко!… А ти чи згадаєш коли бідолашного Микиту?… Ох, як тяжко вимовити увостаннє: «Прощай, Одарко!…» Орли розірвуть тіло, циклюють очі, вирвуть з грудей серце… А! Нехай ріжуть, шматують!… Не жаль мені свого серця!…

Іван. Ти все лютуєш?… Заспокойся! Все смерть перед тобою маріє! Ти ще будеш жити…

Микита. Ні вже… А хочеться жити!… (Лякається). Одійди, сатано! Геть!… Бачиш, як очі його горять!…

Іван (убік). Що це з ним вчинилося? (До нього). Опам’ятайся, Микито!… Горенько мені з тобою!…

Микита (тремтячи). Проказуй молитву, а я за тобою промовлятиму!… Боже, боже, боже! (Хапається за груди і встав). Що це зо мною?… У мене у грудях холоне!… У очах світ темніє!… Світи, світи, місяцю-зраднику! Я вмирати не хочу, не хочу! Води, хоч рісочку води!… Боже, не карай мене!…

Іван виходить.

Вона, ондечки вона, Одарка!… Ти, ти, зоре моя?… Ти прийшла до мене? Ти вже не боїшся мене?… Сюди… Руку, дай твою руку до голови…, О, як мені легко, Одарко, Одар… Од… (Помирає).

Іван (увійшов з кухлем). Бідний, сердешний страднику! Боже, прийми його грішну душу!… Семене, Одарко, вставайте!

Семен (встав). А що таке?

Одарка (побачила долі Микиту). Що це з ним?