Розділ «ДІЯ П'ЯТА»

Микита. Ні, а що таке?

Семен. Батько ж твій помер ще торік, а мати оце у петрівку.

Микита (мов приглушений). Померли?… А хата?… А худоба?…

Семен. Усе рішили! Як пішов ти з села, то либонь через місяць, а може й більш, Маруся збожеволіла й, не тямлячи себе, підпалила вашу хату, а сама десь помандрувала та й чутки про неї нема. Ото, як згоріло усе, батько твій почав пити; пропив усе дотла, а далі й сам помер… А мати наостанці жила у мене; та бог його зна, чи їй пороблено так, чи що?., дуже хворіла, а потім і померла…

Микита (схопив себе за голову). Обоє померли? «Усе рішили?» Так чому ж хоч сокири не зоставили, щоб було чим зотнути мені голову! Нащо ж мене сюди привели? На глум людям? І так вже я чотири роки, як той пес голодний, валявся попід чужими тинами!

Ява 3

Ті ж і Одарка.

Одарка. Ох, горенько моє! Це ж Микита! Сердешний!… Боже мій, боже мій!

Микита. Пізнала?… Чого ж ви дивитесь на мене? Плюйте ж на бродягу, каміннєм у нього жбурляйте… Жахайтесь його, як чуми! Тепер ніхто вам не заборонить і вбити мене!… Тепер ви сміливо можете помститись на мені!…

Семен. Ось послухай, Микито, що я тобі скажу!

Микита. Ну?

Семен. Коли ж з тобою і балакати страшно…

Микита. То й не балакай!

Семен. Ти такий гордий, що й господь тебе знає.

Микита. Гордий? Злидень я, обшарпанець, старець!… Гордий! Собака, котру проганяють, як дармоїда, з двору, швидш знайде собі пристановище, ніж я. Правда, що є чим гордувать!…

Семен. Слухай же! Поки там що вдіємо, зоставайся ти у мене!…

Микита (мов опечений). У тебе? Щоб ти щодня попрекав мене шматком хліба!

Одарка. О, хай бог боронить нас!

Семен. Я ні над чиїм горем ніколи не сміявся; з якого ж побиту стану знущатись над тобою?

Іван. Ех, Микито, Микито! Довго я мовчав, та вже так приходиться, що й мені треба сказати слово! Чорти батька зна що вигадуєш! Таке верзеш, що й купи не держиться! Та, отже, тут і люде стоять, наші селяне; спитай їх, нехай котрий з них скаже, чи зможе Семен попрекнути кого шматком хліба?