Розділ «ДІЯ ТРЕТЯ»

Микита. Прости мене, я тоді й сам не пам’ятав, що балакав! Виклич мені Семена або Одарку, я тілько скажу одне слово, – та й чорт з ними! Слухай, Марусе, коли ти викличеш Семена, то щоб я крізь землю провалився, щоб я світа сонця не вздрів, коли не свататиму тебе!… Я хочу тільки поглузувать з його!

Маруся пильно дивиться йому в вічі.

Скажи ж, навчи мене, чим зможу тебе ублагати!… Не ймеш мені віри? О боже, який же я нещасний! Хоч би одна була людина така, щоб повірила мені на крихту… Ну, Марусе, коли й ти вже не ймеш мені віри, то піду я, куди очі поведуть… та або втоплюсь, або заріжусь!… (Йде).

Маруся (кидається до нього). Стривай, Микито! Бог один бачить, що ти робиш з моїм серцем! Не маю сили сперечатися твоїй волі…

Микита. Ти викличеш? Іди ж, йди швидше, Марусе! Чого ж ти стоїш?… Марусе, серце моє! (Пада перед нею навколюшки). Бач, Марусе, я навколюшках тебе благаю, грудку землі з’їм, щоб тільки ти повірила мені…

Маруся. Ох, що ж ти зо мною робиш?… (Підводе його). Слухай, Микито! Похвалявся ти йти світ за очі… і я тобі скіпку, що загину, коли ти ще раз скривдиш мене! Не губи ж ти мене, не губи, мій орле! Бо пропаду, єй-богу, пропаду за тобою!… Підожди, мій соколе, тут, а я зараз!… (Побігла в хату).

Микита (один). Чари, чари… Бач, бісів дід, як причарував! Сказав, що ще й до села не дійду, як вона сама назустріч мені вибіжить. Обдурив клятий ворожбит! Тільки гроші в мене видурив та горілки уволю насмотався!… О, не попадайся ж і ти мені тепер, чортів дідугане! Я тебе надесятеро розірву, стопчу, як гадюку, на шматки роздеру тебе, чортів брехуне!… Добре причарував! О, чом я не зможу роздерти себе, щоб вирвать з грудей серце, стоптати його ногами, собакам його жбурнуть, коли воно Одарці осоружне?!. Так ні, не буде цього, ніколи не буде, щоб Семен, отой обшарпанець, голодранець, взяв верх наді мною!… Та скоріш піду я на Сибір, у каторгу, у пекло до самого сатани, а не попущу тобі Одарки! Задавлю анахтемську віру, уб’ю, як собаку! Де ж ти, мій вороже, мій супостате? Виходь мерщій! Дай же мені помстись на тобі, серце своє вдоволнити!…

Ява 10

Ті ж і Семен.

Семен (на порозі). А хто тут мене кличе? Маруся сказала, що якийсь чужий чоловік…

Микита. Семен?… Боже, в мене руки дрижать… голова горить… Страшно мені!… Убить?… Ні, ні, ні!… Убить, а потім утекти… Куди втекти?… Зараз втекти? А вони завтра звінчаються… Люде все знають… Мене осміють… Ні, раз мати породила, – не двічі й помирать!… (Підходить до Семена і удає з себе спокійного). Це я тебе кликав. Чого ж крадешся, мов той злодій? Бач, як ти загордував, що мене й не кличеш на сватаннє…

Семен. Тебе на сватаннє? Ти б таки й пішов? Окрім того, мені сказали, що тебе і в селі нема…

Микита. А де ж я був? Ти знаєш, де я був? (Бере Семена за груди).

Семен (відпиха його). Що це ти, здурів чи п’яний?

Микита. Здурів?!. Я питаю тебе: де я був? Де був? (Знов ухопив його за груди).

Семен. Та відчепись ти від мене! (Відкида його). Чого тобі треба?

Микита. Ти ще й штовхаєш мене? (Хапа його за горло).

Семен (пручаючись). Це розбій!

Микита. Ні, я шуткую з тобою! (Виймає з кишені складного ножа).

Іван (хутко схопив Микиту за руки). Постривай! Не втнеш, Аврам, Ісака, бо коротка шпага!., Хлопці, сюди! Е, брат, шутки-шутки, а хвіст набік! хлопці, сюди!… (Крутить Микиті руки).