Розділ «ДІЯ ТРЕТЯ»

З волами пригнався.

Христя (набира воду). Чи буде ж то Одарка кликати на сватання?

Маруся (теж перехиляється у криницю). А хто її зна? Ні, ти ось що скажи: що буде, як Микита довідається про це сватання?

Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Микита тільки так собі коверзує!…

Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!… (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворожбита?

Христя. Ой лишенько… Еге!… Що ж той ворожбит зробе?

Маруся. Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш… Я вже шепнула про це Одарці, так вона, господи, як плакала!

Христя. Сердешна! Чула й я, сестричко, що є такі ворожбити… Хай бог боронить!. Адже он розкачують, що позаторік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремствував на якогось парубка… Ото той парубок посватався, а далі й звінчався… Тільки що, каже, вийшли вони з церкви, аж його молода зараз і перекинулась у зозулю, вилетіла на тополю та й почала кувати; а він перекинувся у собаку га й побіг, гавкаючи, уподовж села, і відтоді й чутки про них нема… Ох, борони боже! Прощай, сестричко! (Пішла).

Маруся. Ходи здорова! Господи, як-то чудно у світі діється, що, кого щиро кохаєш, – одвертається від тебе та ще й кепкує, зневажає; кого ж ненавидиш, дивиться на його не хотіла б – у вічі лізе!… Ох, Микито, зав’язав ти мені світ, отруїв ти мою душу!… Та те ж тепер і сам караєшся! Нудиш світом за Одаркою, а вона й дивитись не хоче на тебе!… І чого він до неї липне? Дивно! Чи зрозуміє ж вона його речі, його погляд, його душу?… (Співа).

Чи я вплила, чи я вбрела,

Чи мене підмито?

А чи козак любить не став,

Чи його одбито?.. 

Ява 2

Іван і Маруся.

Іван (виходе від села). Чи то ти тут, Марусе, співала? Диви! А я йду собі та й думаю: певно, соловей!

Маруся. Тобі б тільки насміхатись… От, щастя дівці!…

Іван. Щастя, як трясця, кого нападе, не скоро покине! Якій же то дівці?

Маруся. А вже без лиха не обійдеться, як хтось-то довідається!

Іван. Про кого це ти кажеш?