Розділ «ДІЯ ДРУГА»

Микита. Справді? Покірливий, виходить, мов той ледачий цуцик: хоч на хвоста йому наступи, й не писне.

Одарка (підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж нічогісенько!…

Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась… Скажи мені, чим він тобі до вподоби?

Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого1 в тебе бракує.

Микита. Що ж він – на вроду кращий від мене, чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?

Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний – і за те. я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий – і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця – і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного Кепкуєш, а він нікого й словом не уразить – і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить – і за те я його люблю. Ти мало не щодня п’яний та б’єшся, та бенкетуєш, а його й з роду ніхто п’яним не бачив – і за це я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!… Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).

Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…

Одарка. А ти б то не буркочучи задурив Марусі голову? Звів дівку з’ума та й відсахнувся!…

Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!… (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?

Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весіллє!…

Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!…

Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!… (Побігла з хати).

Микита (кричить). Одарко, постривай!… Що ж тепер?… (Ламає руки). «Страшний погляд!…» Так!… Аж ось коли ти вся з’явилася перед моїми очима, мов на долоні!… Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратуваннє, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене? Постривай!… Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!…

Ява 3

Морозиха і Микита.

Морозиха. Намоглась в одну душу: ворожи їй та й ворожи!… Ні жодної зірки на небі, геть заволокло та захмарило… певно, на дощ! Дивилась-дивилась… блиснула одна зірка та й знову заховалась: еге, – o, на мою думку так випада, що коли не заслаб де в дорозі, то чимсь дуже бідкається. (Сіла на полу). Еге! То оце вже Семен і вернувся з заробітків? Гарний парубок: тихий та покірний!… От буде пара!…

Микита. Кому?

Морозиха. Одарці! Оце вже вони, мабуть, восени і поберуться.

Микита. Навряд!

Морозиха. Чому ж? Вони одно другого стоють! Та й любляться либонь собі.