Розділ «VI»

Ще й незчулись панії, щоб оглядайсь, як верховець вже скакав назад і шугнув через ворота в двір. Михайло Кирикович, як Тиміш Хмельницький, Богданів син, був багато кращий на коні, ніж долі. Мелася й уci панії несамохіть задивились на його рівну постать в сідлі. Кучері й пухкі довгі вуса аж тряслись, неначе й вони були промкнуті нервозом. Сонце грало на його чудових русявих кучерях. Проміння пронизувало наскрізь пелехаті стремкі вуса.

Уласевич став перед ґанком і вмить спинив коня. Кінь стояв, як укопаний, їздець скочив з коника й зручно, жваво кинув повід Опанасові на руки. Опанас впіймав його на льоту, неначе вловив кинуту онуку, й осміхнувсь.

– Та й добре ж ви їздите верхи! – не вдержавсь і похвалив Гукович. – От би нам побігти оце на влови в діброву!

– І побіг би, бо люблю влови. Але мені, на превеликий жаль, доконче треба ввечері хапаться додому, бо я одпросився тільки на сьогодні. А завтра зрання треба буть на службі.

«Цей веселий брехунець одначе митець на все: певно, з його буде й добрий хазяїн. Буде добре, як він привернеться до Меласі. Прийму його в прийми. Нехай господарюють з Меласею вдвох, бо я вже підтоптався. Матиму доброго проворненького помагача на старості літ», – думав старий.

– А от я похвалюсь вам дуплянками, та ще й саморобними. Ож ходім лишень до возовні! – сказав Гукович до гостя.

Гість нехотя поплентайся за Андріяном Кириловичем до возовні: йому ті дуплянки були такі цікаві, як торішній сніг.

– Ось дивіться, якого чудовою улика я оце недавнечко видовбав! – промовив Гукович, взявши в руки новісінького улика. – Де тільки запірну дуплинясту липу, то зараз і довбаю. І гімнастика, і користь! Бачите, який лепський.

Михайло Кирикович взяв у руки улика, подержав навіщось, занлянув в середину, доторкнувся до снозів і до денця, ніби він і справді щось тямив в цій справі, і згодом поклав його на купу уликів. Він трохи не зареготавсь, одначе якось таки вдалось йому вдержать поважну міну вважливого кміти й знавця.

– Мене аж зависність бере, хоч я зроду й не завидливий, – промовив гість.

– А ондечки гляньте, скільки моєї праці лежить на підрях вгорі, на бантинах! – промовив Гукович, тикаючи обіруч на підрі.

Уласевич зирнув угору і аж цмакав, буцімто дивуючись: «Ой-ой-ой! якого їх там багато лежить на дошках! Аж не потовпляться на підрях! Але ж то не самі улики ондечки лежать окроми? бо то ондечки лежать такі здорові, як жлукта. Це довбані сипанки для пашні, чи що?»

– Та то я наскладав довбанок на мед, а не на пашню, бо меду в мене, як часом буває поліття на бджоли, так багато, то і впоратись з ним не можна абияк, і нікуди його дівать.

На підрях, на ріденько покладених через бантини дошках, і справді нарізно лежали усякого фасону липові довбанки з столітніх, а може, з двохсотлітніх розкарякуватих товстющих дерев, неначе корови на стійлі або химерні крокодили та інші якісь невідомі страхіття, нарізно розкидані по підрях.

Одна довбанка ніби випнула здоровецьке черево, неначе вона була вагітна; друга, неначе калікувата людина, розчепірила набряклі куски пообтинаних сливе до плечей рук; на третій довбанці ніби понаганяло якісь великі чиряки та болячки, такі завбільшки, як миски. Одна наче вистромила химерну морду з кирпатим носом, мов комедійна машкара. Кожна вдержала колишнійсь сукуватий обвід дерева та тих сучків і корчак, з котрих їх видовбав тесля, маючи на увазі якмога більшу їх змісткість для меду. Довбанки лежали окроми од купи уликів, неначе порубані в баталії Іваном Царевичем якісь дивовижні страховища.

«Ну, та й чортовиння ж теліпається отам на підрях! Неначе якісь дерев’яні крокодили або покалічені люде. Коли б лишень мені хутчій вхопить Меласю з її селом, тоді усі ці підрі з довбанками я покладу на твої старі плечі: носи, мовляв, на здоров’я цю ваготу та дбай і надалі й на мене. А я скік на коники та шусть у Київ на біговище або в Шато на гулянку!» – думав Михайло Кирикович, торкаючи навіщось сухорлявими довгими пальцями то одну чудернацьку довбанку, то другу.

Вони вернулись до ґанку, де сиділи на лавках панни й панії, обидва сіли й собі з ними й розбалакались про хазяйство. Тим часом Грицько в білих рукавичках вигулькнув з дверей і заповістив, що стіл вже налагоджений до снідання.

Снідання було таке довге, як і обід. Гості хапались на поїзд. І як не просили й не намагались хазяїни, щоб вони зостались до завтрого, гості одмагались, бо наважились їхати того-таки дня. Після снідання, що тяглось сливе дві години, підкотив під ґанок фаетон. Гості хапки позшукували свою одежу, вдяглись і попрощались. Гукович і Гуковичка просили їх не гаяться з візитом та прибувать до їх якмога швидше.

А тим часом сама Мелася, не дожидаючись доки її гостоньки приїдуть в Деркачівку, сама часто одвідувала їх у Києві… Там в Елпідифора Ванатовича вона бачилась з Михайлом Кириковичем. Михайло Кирикович теперечки здавався їй багато кращим, ніж колись передніше. Своєю веселою вдачею та лепетливим язиком він зовсім припав їй до вподоби. І Уласевич, очевидячки, залицявся до неї.

В один Меласин приїзд у Київ Уласевич признавсь, що любе її й хоче просить її руки в батька та в матері. Вона дала йому слово. Михайло Кирикович, двічі побувавши на різдво, а потім на масниці в Гуковича в Деркачівці, перебалакав з старими. Старі згодились прийнять його за зятя й постановили справить весілля після великодня напровесні.