Розділ «VI»

– Ой, яка ж тутечки мертвота! І як мені доведеться одружиться з Меласею, то мене, мабуть, заправторять в цей курник. Я занидію в йому, знавіснію, збожеволію… Я гуртова животина і люблю гам і клекіт, як гуси люблять ґеґання. Ця мертва самотина припадала б до вподоби моєму братові, що було залізе в селі з книжкою в кущі та й ладен сидіти там хоч і цілий день. Я вже підтоптавсь: час би знайти якесь завсідне пристановище, от хоч би й пристать в прийми до цього дідича. Київ не за горами. Можна буде вирваться на тиждень, погуляти всмак, досхочу в Києві з товаришами в Шато, в царському садку, або й деінде…

Михайло Кирикович почутив, що в його заплющуються очі. Він дмухнув на світло, потяг укривало на плечі й незчувся, як одразу ніби пірнув в якусь ковбаню або шурхнув на льоду в глибоку продухвину.

Другого дня усі зібрались на чай, гаразд не прочумавшись, заспані, трохи мляві й неговорючі. Напередодні усе язикове мливо було перемолоте й перетерте. Очевидячки, бракувало матеріалу для жвавої розмови. Таїса Андріївна навіть крадькома позіхала, крадькома затуляючи рота долонею. Одна Мелася й тепер була свіжа, рум’яна, бадьориста, жвава й лепетлива. Вона вийшла до чаю в ясній вовняній сукні з чудовими бузковими цяточками, неначе навкруги уся поцяцькована. На чолопочку на голові так само, як і вчора, пишалась корона з золотистих товстих кіс. Ліда вийшла до чаю в сіренькій сукні та в смугнастій кофті, гладенько прилизана, мов школярка, що хапалась вбираться та поспішає на лекцію, бо вона недавнечко скінчила восьмий клас гімназії.

Усі посідали за довгим столом. Михайло Кирикович розчесав свої русяві, ніби посічені кучері й неначе збив їх в дрібушки кругом голови. Він таки довго задлявся коло їх в флігелі перед дзеркалом. Веселий язикатий Михайло Кирикович швидко розворушив та розбуркав сонних гостей за столом. Він кидав ніби фейерверки, а Мелася хапала їх хапком і підкидала вгору ще вище. Фейерверки залущали й блиснули, і вмить розігнали сонноту за столом. Усі одразу прочумались. Язики одразу набрались завзяття та жвавості. Пашня на мливо знайшлась. Млин замолов, як і напередодні; снасть залущала, аж одляски пішли по покоях. Талановита й гостра, Мелася одразу потрапила на веселий тон, на усякі вигадки й жарти, і цікаві й не нудні. Вона була угариста й дуже здатна накручувати та заводить цю розмовну салонну машину.

Михайло Кирикович тепер тільки придививсь до Ліди й, у сяйві вранішнього світа, додивився, що вона була дуже гарна на вроду, багато краща за сестру. На широкому білому матовому чолі чорніли ніби оксамитові брівки, довгі й рівні од краю до краю, неначе намальовані на дорогому пергаменті. Довговасті карі очі, не такі здорові, як у Меласі, були розумні й виявляли затаєні думи. Карі ясні очі то блискали, то часом згасали, ніби імлою припадали. Червоненькі уста були менші, ніж в Меласі, але чудові, виразні, повненькі й соковиті.

«Ліда багато краща од Меласі, але якась мовчуха, а може, вона гордовита. Певно, з модних паннів, тих вчених, котрі люблять пиндючиться своєю вченістю», – подумав Михайло Уласевич і несамохіть почав зачіпать молоденьку панянку, трохи схожу на школярку.

– Ви, Лідо Андріянівно, мабуть, не любите нашого Києва, бо я ніколи не бачив вас в Таїси Андріївни, – обернувся з питанням Михайло Кирикович до Ліди.

– Не те що не люблю Києва: цього не можу сказать. Я не люблю вештання та біганини по місті, хоч дуже люблю театр, а найбільше драму. Тільки для театру я ладна хоч вряди-годи заглянуть в місто, – обізвалась тихо Ліда.

– Та вона ще й досі перебуває період панянського вченого хуситизму. Все сидить за книгами, неначе якийсь єврейський хусит-начитаник. І нудьга її чомусь не бере! – гукнула Мелася.

– Добре, що ти вже перебула свій період хуситизму, – сказала трохи всмішки Ліда. – А мій період, надісь, ще не минув.

– Вона все з книжками та з книжечками. Ще й досі не одбилась од школи, – обізвався батько.

– Чи то пак правда, що ви маєте на думці їхать до Фінляндії вчиться чогось: чи якісь полотна вироблять, чи якісь новомодні кошики плести? – якось наївно, ніби по-дитячому кинула питання стара Сватковська.

– Я справді таки думаю їхать в Фінляндію з двома сусідами Матушевськими, – обізвалась Ліда.

– Навіщо ж вам здалось те полотно? – спитала з дива Люба.

– Я дуже люблю полотно, та ще й гарне, тонке, бо люблю усе біле, навіть білу птицю. Вивчусь сама і людей в околиці понаучую.

Люба тільки очі витріщила на неї з дива. Їй здалось, що в Ліди випала якась клепка в голові.

– Та то вона хоче забагатіть, та ще й швидко. Заведе, мабуть, магазин полотен в Дрижиполі. А ми посідаємо в магазині й будемо продавать ті сувої та аршином міряти і сюди, і туди!

І Мелася жваво та химерно показала руками достоту так, ніби вона й справді швидко та хутко перекидала в руках аршина, як от вихають ним крамарі, міряючи крам.

– Смійся, смійся! Недурно ж кажуть, що «з посміху люде бувають». Якби я справді забагатіла з такого магазину, то й ти була б ладна стать вкупі зо мною за прилавок та отак вихать аршином, – сказала Ліда й передражнила Меласю, але не так зручно та химерно.

Було знать, що вона до жартів не така здатна, як Мелася.