Розділ «VI»

– Це ткання, то просто-таки нісенітниця, якісь примхи. От з корів та сиру то, певно, було б більше користі та наїдку. Молочна ферма – це розумніше діло, – сказала Текля Опанасіпна. – З цього й справді може буть не мала користь,

– Ще й добра користь. От побачите й поназдивитесь, як я вивчусь та позаводжу з Матушевськими молочні ферми на фінляндський спосіб отутечки в нас, – сказала Ліда.

– Та це все, Лідо, то твій лібералізм, чи якась поведенія, чи пошесть! Все це незабаром прохолоне в тобі, а потім і зникне. Оті обидві Матушевські не повиходили, бачте, заміж, то й шукають собі якогось діла то од сьогочасного лібералізму, то таки з нудьги тутечки на селі, – сказав поважно Андріян Кирилович.

– Був і я колись лібералом. І мені щось таке було спадало на думку та верзлось колись давно, – сказав Михайло Уласевич.

– А тепер вже й випало з ваших думок? – спитала сміливо Ліда.

– Випало й розгубилось по Києву хто його зна й де, – пожартував Михайло Кирикович. – А колись-то я був дуже ліберальний, аж червоний, як розпечена на жару залізяка.

– Невже! – аж крикнула всмішки Ліда, бо вона не дуже йняла віри Уласевичеві.

– Атож! Колись в Москві поліція навіть слідкувала за мною, трохи не ганялась назирці та навздогінці. А мені про неї було байдужісінько! Я не звертав на неї ніякісінької вваги. Тільки раз якось кличе мене до себе поліцмейстер і тиче мені в руки якусь бомагу. Я й не знаю, що з нею робить: чи читать, чи їсти, чи в кишеню на пам’ятку сховати. Прийшов я додому. Коли читаю, аж там написаний мені загад; зараз-таки, не гаячись ні години, вибираться з Москви. Не довго думаючи та гадаючи, я взяв та зараз-таки перебрався на передмістя та звідтіль і їздив в Москву на службу щодня! Я й з Москви виїхав, і служби не втеряв, бо виїхав з Москви на село, як от в Києві на Деміївку.

– Але ж це, мабуть, було вже давно! – обізвавсь старий батько, трохи стурбований такою небезпечною минувшістю Уласевича.

– Це було ще тоді, «як баба дівкою була», – одказав приказкою Михайло Кирикович. – Од того часу я залишив ті потяги до лібералізму й усяке войдування з поліцмейстером.

– Так зарані? – обізвалась Ліда.

– Не дуже й зарані. Я такий старий, ще ледве вже ноги волочу. Цур йому, пек йому! як кажуть селяни.

Ліда засміялась. Мелася зареготалась.

Само по собі, Уласевич тільки ману пускав про своє передніше войдування з московським поліцмейстером, бо так воно якось прийшлось до слова… щоб забавить паній та паннів. В його голові ніякісінькі небезпечні та й загалом усякі принципи ніколи довго не держались, а хоч і з’являлись на часок, то зараз зникали дуже швидко.

– А колись я був таки справді ліберальний, аж червоний. Навіть шапка на мені була ліберальна, й мої комірчики були червоні, – додав Уласевич.

– Швидко ж ви прохололи й зам’якинились, – обізвалась Ліда з осміхом на устах. – Та, може, то вам так тільки здавалося, що ви були червоні?

– Де там! Був і справді червоний, та, хвалить бога, якось побілішав потім. Теперечки я вже такий білий, як фінляндське полотно.

Мелася реготалась, Ліда сміялась. Навіть старі осміхались стиха.

«Брехливий вдався цей панич, але з його брехун принаймні веселий та втішний», – подумав старий Гукович.

Ліда почала оборонять свої погляди і встоювала за те, що її думки й заміри не такі пусті й легковажні, як їм усім здавалось. Старий батько доказував, що в її замірах нема нічого путнього, практичного, що це одні примхи старих паннів Матушевських, котрі не знають, де дітись з нудьги, і навратились буцімто робить якесь діло, а справді вони тільки з нудьги шукають собі якоїсь розваги, а може, шукають і женихів хоч би й у Фінляндії. Ліда оборонялась і сама й оступалась і за Матушевських. Почалось сливе вчене змагання. Усі замовкли. Тільки Мелася вряди-годи кидала гостре і влучне слівце на оборону батькових поглядів.