Розділ «V»

– Спасибі вам за українську книжку, що позичили Надежді Мокіївні, – дякував батюшка. – Це вже почали виходить нові книжки. Ми, ще бувши в семінарії, залюбки читали деякі книжки, що траплялось нам випадком десь добути. От таких книжок конечно потрібно для наших темних сіл! Але як народна література, звичайно, черпає зміст з широкого загального письменства, то задля нас доконче потрібна й широка українська література, – говорив о. Яків.

– Ви неначе читаєте в мене в голові мої власні думки та гадки, – обізвавсь Уласевич, колотячи чай ложечкою.

– Та й мої, – додала Надежда Мокіївна. – Чому б пак і нам не розвести широкого письменства? Хіба ж ми не люде, чи що? – лепетала Надежда Мокіївна.

Уласевич почутив, що на його ногу наступила нога, але не в чоботі, а в черевику, бо була м’якісінька. Йому здалось, що Надежда Мокіївна, може, ненароком, пораючись коло посуду та хапаючись, торкнулась об його ногу.

– Ви добре робите, що заходились затягать до себе на ліки наших селян, – сказав отець Яків, – а то в нас знахурки зовсім-таки опанували селян та й держать їх у своїх руках під своїм містичним намовлянням.

– От ми й станемо вам, докторам, до помочі, будемо намовлять отих неуків та завертать до вашого лазарету, – обізвалась Надежда Мокіївна.

Вона посунула до гостя тарілку з скибками паляниці. Яків Кирикович знов почутив, цю Ладковська настоптала йому на ногу вдруге, але вже дужче, ще й трохи притиснула. Йому стало ніяково: попліч з ним сидів її чоловік і міг примітить ту безглузду вихватку залицяння.

«Ой коли б мерщій випити чай та втекти од цієї причепи», – майнула думка в доктора.

Він придививсь до отця Якова. Отець Яків був зовсім не поганий з лиця: русявий, трохи рудуватий, але з розумними ясними очима. Тільки вид в його був трохи ніби плисковатий та вилиці на щоках витикались дуже примітно. В своїй розмові він показав себе розумною людиною й начитаною, котра, очевидячки, спочувала з щирим серцем до бажаннів та поглядів доктора. Він і справді був ладен стати йому до помочі в просвітніх замірах багато ширше й краще, ніж жінка.

Яків Кирикович випив чай і попрощавсь, обіцяючи заїхать незабаром ще раз до слабої дитини.

– Прибувайте ж до нас, коли ваша ласка, не тільки до слабого, але й до нас, здоровісіньких! – гукнув з ганку отець Яків.

– Добре! Спасибі вам! – обізвався з повозки Уласевич, здіймаючи бриля й кланяючись на льоту.

«Ну й правду ж казав Парафієвський за цю єпархіалку! – думав Уласевич. – Хоч вона й романтична в залицянні, але наступання на ногу – це ж вихватка зовсім-таки не романтична й навіть не поетична. Може, в неї романтична мрійність позалазила і в черевики. Треба од неї одмикувать або й зовсім на якийсь спосіб одкараскаться».

Через день Уласевич пішов пішки до отця Якова на одвідини слабої дитини. Він застав саму Надежду Мокіївну. Отець Яків вештався на току. Хлопчик одужував: подужчав, повеселішав і грався цяцьками під доглядом няньки. На голові в няньки манячіла вже інша дорога шовкова зелена стрічка. Довгі кінці метлялись нижче пояса. На голові, на чолопочку, була пришпилена чимала кокарда з такої самої стрічки. Надежда Мокіївна начіплювала їй на голову свої дорогі стрічки, щоб хоч надивиться на ті стрічки, бо їй самій не можна було заразом поначіплювать на себе усякі свої стьожки та стрічки, та ще й у будень.

Надежда Мокіївна, очевидячки, сподівалась Уласевича. Вона була прибрана в ясно-зелену гарненьку сукню. На грудях був пришпилений бант з рожевих стьожечок. Вона подякувала докторові за вважливість до недужої дитини. Доктор не знайшов нічого небезпечного в дитини. Він навіть заздрівав, що можна було б обійтись і без докторських ліків і що Надежда Мокіївна наважилась закликать його для себе і зовсім не для слабої дитини…

Прибіг отець Яків з току, трохи втомлений вештанням, і розбалакався з доктором. Надежда Мокіівна незабаром вилинула з кімнати, сіла в крісло й розвела розмову за свою страшенну нудьгу в селі, за недостачу путящих книжок для читання. Вскочила нянька й оповістила, що вже подала самовар. Отець Яків запрошував Якова Кириковича на чай. Але як не просила його й не намагалась Надежда Мокіївна,, доктор одмагався, що йому нема часу, бо він поспішає в лазарет. Доктор зумисне одмикував од причепливості нахабної Надежди Мокіївни й хапком вийшов з покоїв.

Через кілька день, вже смерком, наймитчук приніс йому книжку, котру позичала в його Надежда Мокіївна, загорнуту в листок газети й запечатану сургучем. Уласевич розгорнув газету й узяв книжку в руки. З книжки витикався листочок поштового паперу з помальованим куточком, де були намальовані голуби на гілочці, що доторкувались волами й дзьобами. Яків Кирикович висмикнув поцяцькований листок. То був лист од Надежди Мокіївни.

«Чи не заслабла часом знов дитина?» – майнула в його думка.

Він вхопив листа, сів коло вікна й почав перебігать очима по рядках. Але про слабість дитини не було й мови. Ладковська писала до його, неначе до якої-небудь своєї давньої товаришки або до близького товариша, котрий може втямить її безрадісне й нудне становище в якомусь Дрижиполі серед непросвічених людей. Вона розводилась дуже широко про свій розумовий розвиток, про свою начитаність, чванилась своїми сьогочасними ліберальними поглядами, шкодувала, що в такій безтямній глушині не може запобігти своєму лиху, не може знайти навіть спочуваючих та прихильних до неї людей.

«Кругом мене все батюшки-гречкосії, в котрих голови напхані половою та висівками або послідом. Нема до кого розумного слова промовить, не то що поділиться моїми думками. А тим часом мене гризе нудьга без розумної праці, без розумного будлі-якого гуманістичного завдання й діла. Мене бере зависність, як я згадаю, що ви знайшли собі розумну працю. Тим часом я гину з нудьги, гину од шукання якогось вищого, кращого діла і не можу його знайти, і нема в кого поради питать; я занапащаю надаремно літа свої молоді в цій глушині, нуджу світом і навіть не знаходжу собі поради ні од кого».